— Як думаєш, Северине, зробили би вони це все без досконалого знання мов? А чи міг би Богдан Хмельницький листуватися з очільниками різних держав? Чи передбачили би ми наступ Смарагдової Орди? Чи створили би Двоморський союз?
— Певно, що ні...
— Тому вчи мови, як рідні! Не тільки зброя та відвага, а й мудрість та знання допомогли створити Гетьманат і розширити його від одного-єдиного полку Наддніпрянщини аж до карпатських гір, чорноморських берегів і слобожанських степів. Якби не створили Двоморського союзу, то не витримали би навали Смарагдової орди, перетворившись на черговий улус у намисті монгольських завоювань. Тоді була небезпечна епоха, але помилково думати, що зараз спокійніше! Буремні часи настають завжди, коли здається, ніби запанував тривалий мир.
Наче на підтверд ження його слів, попереду заголосили:
— Пробі! Ряту...
Крик різко обірвався.
Северин і Захар обмінялися поглядами та пустили коней учвал. Захар притримував рукою бриля, Северин вихопив шаблю. Попри вчительські настанови, шабельну пісню він цінував більше за перекладацьку науку.
До стінки чудернацького залізного воза із двома довгими трубами притиснувся спиною опасистий чоловік, витираючи кров із розбитої губи. Навколо нього скупчилося трійко типових зарізяк, озброєних сокирами й палицями, а четвертий, який лишався на коні, тримав напоготові зарядженого самостріла.
— Що тут відбувається? — поцікавився Захар.
Голомозий вайло із самострілом миттю помітив черес із трьома клямрами. Цупкі очі перестрибнули на черес Северина, ковзнули по шаблі, після чого вайло розплився у запопадливій посмішці.
— Отута у хлопа сталася неприємність... Воза йому на горбі поламало, аж губу прокусив, бідолашний. То ми з доброти християнської зупинилися. Мо' як допоможемо.
— З доброти християнської, — повторив Захар, вивчаючи зброю побожних добродіїв.
— Ніхто нікого не займає, панове лицарі, — писнув найхирлявіший з них, дитячим жестом ховаючи за спину палицю з цвяхами.
Северин паскудно всміхнувся. Троє хутко пострибали по конях.
— То ми поїдемо... Ще справи маються...
— Ви вже тут без нас...
— Гарного вечора!
Четвірка добрих самаритян дала коням острогів і зникла у бузкових сутінках. Северина аж розпирало від тріумфу. Перемога без жодного удару, самою тільки появою! А Захар навіть шаблі не дістав.
Власник воза сплюнув кров'ю, вилаявся та перехрестився. Він був убраний у простий вигорілий льон, під яким ховалося неабияке пузо, а на вказівному пальці блищала масивна каблучка.
— Ох, панове, врятували ви мене, — мовив чоловік. — Я і не сподівався на допомогу, крикнув для годиться, а мені по зубах...
— Цілі?
— Теща сильніше прикладає, — махнув рукою той. — Забрали лише капшук для пограбувань.
— Капшук для пограбувань? — перепитав Северин.
— Кожен чумак бере такий у подорож. Купка монет, аби задовільнити усіляку голоту — зазвичай, близько дукачу в талярах і шелягах. Ті ж дикуни не чули про банки і не ймуть віри, що тепер із собою ніхто скрині золота не возить, — чумак силувано всміхнувся. — Але вони ще товарів захотіли! У мене там колекційне червоне вино з найкращих кримських льохів. Віддавати вишукані твори тому бидлу? Вони ж його вижлуктять як самогон, клята наволоч, щоб їм повилазило...
Чумак обтер рукавом спітнілі скроні, його огрядне тіло затрусилося.
— І на що платимо податки? Де охоронці трактів? Щороку стає дедалі гірше! Ми з цехом підемо до Чорної Ради, Богом клянуся, ми до самого гетьмана доберемося...
— Охоронці трактів часто готові за певну винагороду не доїжджати до умовлених ділянок, — пояснив Захар. — Або надати відомості, де вони сьогодні не патрулюватимуть. Або поїхати на патруль без однострою.
— Так-так, не перший рік чумакую... О, де мої манери, — товстун ляснув себе по лобі. — Вибачте, панове, перехвилювався, давно мене не грабували. Я звуся Тимішем Клименком. Скромний працівник чумацького цеху до ваших послуг!
— Захар Козоріз.
— Северин Чорнововк.
— Чи можу я знахабніти і запропонувати вам залишитися на ночівлю? — Тиміш показав рукою на невеличкий табір обабіч дороги неподалік воза. — Мені буде спокійніше, а натомість я пригощу вас смачною вечерею та найкращим вином Кримського Ханства із колекції, яку ви так невимушено порятували. Можу заплатити, бо ціную...
— Вечері цілком вистачить. Ми із задоволенням лишимося на ночівлю.
Захар зістрибнув на землю.
— Прошу шановних гостей, — чумак уклонився із дивною для його статури грацією. — Місцина для ночівлі не найприємніша, але я прив'язаний до свого товару, що покоїться усередині воза, який, своєю чергою, важить майже як моя теща, у порівнянні з котрою я стрункіший за квіточку, тож посунути його на симпатичнішу ділянку можливості не випадає.
Северин гмикнув та спішився.
— А що це за цікавина у вас така? — спитав Захар, розпрягаючи Руду.
Віз був великий, із чорного металу, із двома довгими трубами, навантажений купою ящиків, укритих тканиною. У сутінках він нагадував велетенського залізного равлика на колесах.
