— Механічна мажа! — відповів Тиміш із гордістю. — Місткість у сто пудів. Ніяких волів, як бачите, і навіть голобель немає. Тільки сила пари! У великих містах їх купують ексцентричні багатії, але то інші моделі, що звуться моторними каретами. А у мене тяговий віз. Принцип роботи паротяга, але без рейок. Не дуже надійний, як бачите, але це тимчасово. Винахід — справжнє диво!
Северин мав сумніви щодо практичності цього дива, проте залишив їх при собі.
— А чому ви на самоті, пане Клименко? — спитав Захар. — Хіба чумаки не мандрують численними валками?
— Кожне правило має виняток, — відповів чумак. — Це не простий комерційний рейс, панове характерники, а експеримент, перший експеримент, зауважте, на українських теренах, із заміни живої сили волів на механічну! Я особисто поїхав, аби дослідити на власному досвіді. Щодо звичайних валок, то не турбуйтеся, вони ходять, як і раніше, за установленим розкладом.
— І як минає дослід? — спитав Северин, ввічливо намагаючись прибрати скепсис з голосу.
— Ми успішно доїхали до Бахчисараю, — Тиміш скепсису не почув. — По датах устигли, швидкість напрочуд стабільна, трохи швидше за волів, і це, зауважте, з додатковим возом на причепі! Я розпродав крам, придбав вина — о, панове, бачили би ви тамтешні виноградники, грона схожі на коштовні лали, ягідки такі прозорі та насичені, але не про те мова — отже, я поповнив запаси вугілля та ми рушили назад, і ось тут, в Уманському паланку, на клятій ковбані лопнула якась бісова пружина, а зверху ще й зубчик зламався на одній зі тих шпичастих круглих штукенцій, в яких я не тямлю. Інженер, якого я винайняв у супровід саме для такої оказії, із охоронцем повантажили залізяччя на воза з паливом та поїхали до коваля у найближче село, аби виготовити відповідні замінники, бо з собою ми їх не мали. А другий охоронець, що зі мною залишивсь, як тільки грабіжників побачив, то п'ятами накивав, заяча душа. І рушницю не кинув! Готовий заприсягтися, недолугий лайдак вранці повернеться, аби перевірити, чи не лишилася пожива, — чумак хруснув кулаками. — Щоб його там вовки поїли! Тобто хижі вовки, я ні на що не натякаю, панове...
Характерники розсміялися.
— Звучить захопливо, пане Клименко, але я переконаний, що механізм ніколи не замінить вірного коня, — Захар погладив по носі Руду, яка вдячно лизнула його долоню.
— Ваша правда, — не сперечався Тиміш. — Але це тимчасово! За возами, цепелінами і потягами наше майбутнє, точно кажу. Мене у цеху вважають дурисвітом, на сміх підіймають, чекають мого банкрутства. Але я певен, що попри всі теперішні негаразди, останнім сміятимусь я. Бог завжди допомагає першопрохідцям, панове, то відомий факт. Істинно кажу вам, сотня років мине, і ніхто не згадає, що вози колись волами чи конями запрягали. І паротяги усюди будуть, і кожен матиме власний невеличкий цепелін, аби плавати повітрям де і коли йому заманеться... Лише одного мені шкода — на власні очі не побачу, як те буде і як насправді житимуть люди через сто років!
Северин не помітив, як натхненна промова захопила його. Чумак оповідав так гаряче і переконливо, що хотілося вірити в таке майбутнє. Джура, на відміну від Тиміша, і справді побачить, як воно буде через сто років... Але в іншій подобі.
— Щось я запатякався. Вибачте старому базікалу, це все через душевні переживання, панове характерники! Нечасто мене грабують і ще рідше випадає честь пригостити вовчих лицарів. Нумо, прошу — почастуємося, чим Бог послав!
***
— Справжній герой! — покивав Савка. — Завдяки твоїй звитязі й сміливості ми зараз спробуємо найкраще вино безкоштовно. А це, погодьтеся, завжди приємно, навіть коли маєш повний золота гаманець!
Мустафа провів ватагу до затишної кімнати, завішаної ковдрами. Двері тут були такими вузькими, що широкоплечому Яремі довелося проходити боком. У залі не було ані стільців, ані стола, лише багато подушок прямо на килимах. По кутках у горщиках зеленіли невеликі пальми.
— Бусурмани, — несхвально прокоментував Гнат і влігся на шість подушок одразу.
Савка замовив наргіле, яке принесли разом із карафою вина та фруктовим асорті. Ярема замовив чебуреків, і під нехитру вечерю говорили за цех чумаків, цепеліни, іноземців, після чого перескочили на смерть.
— Хочу, щоби мене на березі річки поховали. Але так, щоб без сраних верб навколо, — сказав Гнат, обгризаючи качан від груші.
— Чому без верб?
— Щоб голі русалки приходили гойдатися на моїх гілках, — розплився слобожанин у посмішці.
— Мене поховають у родинній діброві Ярових, — Ярема добряче затягнувся та випустив хмарисько диму. — Там уже десятеро дубів ростуть.
— А мене покладуть поруч із дубом Мамая, як усім зрозуміло, — Савка підняв тост за самого себе.
— Не знаю. Не задумувався, — мовив Северин.
— Хай поховають там, де буде потреба Ордену, — відповів Пилип, який відмовився від вина та пив натомість сік.
— Ви чули? Відповідь наче з якогось підручника взірцевих сіроманців, — сплеснув руками Савка. — Він стане осавулою скарбничих, присягаюся! Можу забитися з будь-ким на сотню дукачів.
— У тебе таких грошей ніколи не буде, — розсміявся Ярема.
