Яны з Гервасiям доўга мялі адзін аднаго ў абдымках так, што трашчалі рабрыны. Хеўра замілавана рохкала, гэхкала й уздыхала. Мелкі чарнявы багемец Іра нават слязу пусціў з вачэй.
— Дык ты жывы! — шчасліва ўскрыкнуў Выліваха. — Я думаў, прывід, як папы страшылі! Цьху, анягож.
Ён паляпаў Уладзіміра па спіне.
— Але зайца аддай!
— Не аддам. У мяне ні кала, ні двара, голаў прытуліць некуды. Піваварню адчыню.
— Дык дамоў едзь, у камяніцу.
— А дзе яна? Забыў.
Выліваха ўладна ўзмахнуў рукой, трое з хеўры спешыліся, саступая ўдаванаму бацьку з сябрамі коней.
Кабыла Іры ўкусіла пана Адася.
— Я да гэтай пачвары і на крок не падыйду! — узбурыўся той, трэсучы далонню. — У-у, свірэпа!
Неяк уладкавалі яго за спіной Уладзіміра. Раман, як асоба нейтральная, павёз зайца з прыладамі, нагадаўшы канюшынай, каб больш не ўцякаў.
— Няма там камяніцы ніякай, — бурчаў Уладзімір. — Спярша была, а пасля на «гаспадарчыя патрэбы» разабралі. Каб помнік гісторыі знішчыць, абавязкова «гаспадарычя патрэбы» ўсплывуць!.. уласных гаспадарак. Рупліўцы. Што не іх — разбяруць не пагрэбуюць.
Яны скакалі ў цішы пад поўняй. Не бразгалі цуглі, не грымелі падковы, туман абцякаў павуціннем ногі коняў. Шлях здаваўся бясконцым.
— Звязаўся з балотнымі панамі, татка! Завязуць невядома куды, — ёрнічаў у плечы Ўладзіміру Адась, мяшком гойдаючыся на конскай спіне.
Ці каня сапсуе, ці азадак.
Паступова з цемры выланілася, паднялася з туману вежычка, аблямаваная гаспадарчымі будынкамі, дрэвамі, агароджамі…
— Такога не можа быць, — выдахнуў пан Уладзімір. — Я сам бачыў, як яе разбураюць…
— Ну вось, — азваўся Гервасій, — мы дома.
Працягнуў звязку ключоў:
— Ладкуйцеся.
— А ты куды?
— Да Іры хіба паеду. Ці ў Азярышчанскі манастыр.
— Жаночы?
Уладзімір пасміхнуўся:
— Ну, каб табе з тое прычыны не было нічога, акрамя радасці. А заяц?
Выліваха развёў рукамі:
— Ігумення піва не ўхваляе.
І хутка перастук капытоў занік у далечыні. А пападанцы-траплёнцы ўвайшлі ў дом. І свет каганца замігцеў у цемры нягаснучай зоркаю.
Вышли они из трактира уже порядком подвыпившими. Августовские дни коротки, солнце садилось, сумерки накрыли землю.
Хозяин трактира с фонарём провожал гостей за порог. Ласково улыбался, кланялся в пояс, предлагал ночлег с кроватями из свежескошенного, душистого, самого мягкого сена на сеновале.
— Ничего, — отмахнулся Роман, — ничего, в замке переночуем, не собьёмся с пути.
Хозяин вдогонку пугал болотными панами, которые схватят пьяниц и будут катать их по трясине до утра, утопят в болоте, как коров, или подвесят на перекладине ворот — на потеху всей округе.
Но вскоре его пророчества канули вдали.
Ночь шептала, отзывалась соловьями, ласково пахла шиповником, что цветет здесь аж до сентября. Ночь, не испорченная фонарями, вращала на Звёздном Колу безбрежное небо.
Но вдруг соловьиные трели, стрёкот цикад и шелест влажной росистой травы сменились странными звуками — будто в тумане, стелившемся над плавнями, гремело и лязгало что-то чуждое.
— Поезд? Или танки лязгают?
— Гусеницами, бабочки которые, — захохотал Владимир. Адась постучал себя по лбу. Роман ошалело перевел взгляд с одного на другого и прислушался.
Что-то и правда катилось к ним — возможно, большое и враждебное. Трава хрустела. И вдруг из туманов, стелющихся над заливными лугами, вылетел здоровущий заяц, нагруженный мешком, большой деревянной ложкой и пустым чёрным котлом. Заяц несся, задрав зад, как напуганный конь, тяжело дышал, а уши его вились позади, будто знамёна на ветру.
А следом — с криками, с сочным чавканьем копыт, вспарывающих траву, — мчалась шляхетская кодла. Кафтаны, плащи, выраченные глаза всадников… конские морды, с которых падала пена… Всё это было достойно кисти Босха или Брейгеля-старшего — а то и обоих разом.
— Сто-ой!
Заяц юркнул за пана Адася, тот — за Владимира, а копыта вскинувшихся коней взвились в считанных сантиметрах от головы последнего.
— Стой, говорю!
Копыта рухнули вниз, вонзаясь в землю. Вместе с ними зачахли огоньки, бегавшие по плащам и гривам, озаряя всадников. Голубой и зеленый болотный свет исчез. Глаза коней перестали полыхать красным.
Жеребец главного рыцаря попытался укусить Владимира за плечо, но получил по морде и тяжело, стыдливо вздохнул.
Всадник его — небывалой красы мужчина, в светлых волосах которого запутался месяц, а глаза были синее белорусских озёр, — телепнул длинными ресницами, натягивая повод. Его брови взлетали к вискам, плечи были широки, бёдра узки. Сидя в седле, он казался почти великаном, а и так оказался не малявкой, ростом чуть пониже пана Владимира.
Кодла уже тянула из ножен сабли. Один — чёрный, худой, похожий на цыгана — замахнулся.
— Ира, стой! Это наш заяц!
Владимир нагло склонил голову к плечу:
— А чем докажешь?
— Он обещался нам пиво сварить! Взял котел, мешок ячменя и солода. Да еще и ложку стащил, крохобор!
— А котел твой?
— Еще бы! На нём клеймо есть. Факел, Ира!
Они втроём впились глазами в дно котла. Римша придерживал зайца.
— Ладно, — признал Владимир, — на котле клеймо есть. А на зайце?
Он притянул того за длинные уши. Заяц свесил лапки и закрыл глаза, притворяясь мёртвым.