— Тут Випадок зіграв із нами вкрай дотепний жарт, викинувши такі кості, що рідко коли кому випадають, — сказав Ебенезер. — Твоя матінка, Генрієтто — це та сама дівчина, яку наш батько колись порятував, коли вона спробувала було втопитися в Чоптанку! Вона… вона була нашою годувальницею після того, як наша матінка, народивши мене, померла, а її власна дитина померла під час пологів, і до чотирьох років, поки наш батько не вирішив забрати нас назад до Англії, вона була для нас як мати! — Він закінчив це своє одкровення зі сльозами на очах.
— Святий Царю Небесний! — прошепотіла Мері. — Це що, правда? — Анна і Генрієтта лише сплеснули руками і розгублено подивилися одна на одну.
Ебенезер ствердно кивнув.
— Так, це правда, і, можливо, це проливає деяке світло на те, чому місіс Рассекс так до нас ставиться, кожного разу по-іншому. Батько розповів мені цю історію перед тим, як я поїхав: дядько Роксанни, тобто, я хочу сказати, отой негідник Жак, мав, напевно, таку саму вдачу, як і сер Гаррі, оскільки він пильнував її так само, як пильнували Генрієтту, і коли Природа знайшла нагоду прошмигнути крізь той захист, якого він скрізь наставив, як то вона і звикла робити, він прирік Роксанну на голодну смерть. — Він швидко переповів те, що Ендрю розказав йому про порятунок і дещо незвичні умови, за яких він підписав контракт із Роксанною. — Після смерті матері ходили брехливі чутки, що Роксанна стала його коханкою, — завершив він. — Почасти щоб покласти край цим брудним наклепам, він і полишив мис Кука і вирушив до Лондона. Я пригадую, як він казав, що дядько Роксанни звернувся до нього з вибаченням і благав її повернутися назад до нього; скидалося на те, що він знайшов для неї гідну пару.
Генрієтта здригнулася.
— Мого тата!
Мері похитала головою і зітхнула.
— Так, — підтвердив поет. — Цей Жак, вочевидячки, щось завинив Гаррі Рассексу і сподівався в такий спосіб залагодити свої борги. Звісно, Роксанна не мусила давати на це згоду, але не так давно вона розказала мені, що зненавиділа всіх чоловіків і пошлюбила сера Гаррі, аби придушити свої пристрасті та дати волю своїй ненависті. Вона так прив'язалася до мене й Анни, що, я так гадаю, відчувала себе покинутою, у певному сенсі…
— У всіх сенсах, — від східців у передпокої до них долинув голос місіс Рассекс, а за ним з'явилась і вона сама. Ебенезер швидко підвівся з крісла і вибачився, що дозволив собі так неделікатно висловитися.
— А ви ні в чому і не винні, — сказала місіс Рассекс, дивлячись повз нього на доньку. — Це
За цим усі хором зайшлися плачем, так що якийсь час на всьому млині не було чутно жодних інших звуків. Усі кинулися обіймати одне одного у припливі почуттів, які зміг утілити в слова Ебенезер, що перший спромігся заговорити після того, як схлинула перша хвиля і кожен уже схлипував собі на самоті.
—
Але на цьому несподіванки того дня не скінчилися. Тільки-но місіс Рассекс досхочу наобіймалась із близнюками і попросила вибачення за те, що поводила себе холодно і байдуже, утримавшись, як і Ебенезер, від будь-якого натяку на свою безневинну спробу звабити його, а заразом утаївши і те, як її спокусив Берлінґейм, який нібито був коханцем Анни, — кожна з цих речей могла б пояснити її сум'яття, — вона приєдналася до них за столом і сказала, звертаючись до Ебенезера:
— Ти дотримався своєї обіцянки й перевершив своєю післямовою оповідку Генрієтти, Ебене (о Боже, і як могли мої дітки так вирости! і чого їм тільки не довелося пережити!); але я так гадаю, що можу перехопити винагороду в цій змазі, додавши свою післямову. Почнімо з того, що оті брехливі злісливі плітки про мене і вашого батька… то і справді були плітки, і злісливі, але то була не брехня. Три роки по смерті бідолашної Енн — це була їхня мати, Генрієтто, — ми з Ендрю разом оплакували її. Але на четвертий рік, присяй-бо, я його тоді покохала і даремно натякала на те, щоб ми одружилися! Одним словом, на четвертий рік я стала його коханкою. Ви вже мені за те пробачте!
Обидва близнюки знову обійняли її й запевнили, що тут немає чого пробачати.
— Навпаки, — понуро сказав Ебенезер, — це мій батько має вибачатися. Я тепер розумію, що ви мали на мислі, коли казали, що вас покинули в усіх сенсах.
— Ні, — сказала місіс Рассекс, — тут дещо більше… — Вона звела тужливий погляд на Мері, і вираз глибокої задуми на обличчі тієї змінився, тепер на ньому можна було прочитати розуміння.
