— Це був початок усіх наших бід, — сказав Чарлз. — Щойно зібралися Законодавчі збори, як зажадали запроваджувати закони, хоча самою хартією передбачалося, що це право належить Правителю, і потрібна лише
Він зітхнув.
— І неначе цих турбот нам було замало, десь приблизно о тій порі ми взнаємо, що єзуїтські місіонери, які десятками навертали піскатавеїв на християнську віру, увесь цей час отримували за це у свою власність великі земельні ділянки, які стали належати церкві. Й ось одного чудового дня вони повідомляють нам про свій намір проголосити усі ці території незалежними! Їм було відомо, що мій отець католик, і тому вони заявили, що в провінції має велику владу канонічне право і що, згідно з папською буллою «
— О Боже! — вигукнув Ебенезер.
— Але ж вони не знали, — вів далі Чарлз, — що мій дід, перш ніж навернутись на католицтво, мав нагоду добряче ознайомитись із хитрощами єзуїтів у Ірландії, коли Яків посилав його туди розслідувати причини невдоволення. Тож аби знищити цей намір у самому зародку, перш ніж єзуїти, з одного боку, привласнять собі цілу провінцію, а протестанти, з другого боку, використають цю околичність як привід для антипапського повстання, отець звернувся до Риму з проханням відізвати єзуїтів і замість них прислати священників, що належать до білого духовенства; і після кількарічної суперечки вони зрештою на це погодилися.
Потім нам почали завдавати клопоту індіяни. Сасквеханноки на півночі та нантікоки на східному узбережжі час від часу чинили набіги на інші племена, оскільки вони були мисливцями, а не землеробами. Але після 1640 року вони почали нападати на плантації по всій Провінції, і навіть поповзли чутки, що вони підбурюють наших друзів піскатавеїв приєднатися до них у великій різні. Дехто стверджував, що за всім цим стоять французи, інші вважали, що це робота єзуїтів, але я особисто гадаю, що до цього доклав руку Білл Клейборн.
— Клейборн! — сказав Ебенезер. — Але як же так? Адже, якщо я вас правильно почув, він у цей час переховувався десь на Багамах!
— Так, він був там. Але 1643 року, коли почалася ця морока з єзуїтами та виник клопіт з індіянами, а в колонії почались чвари, що були наслідком громадянської війни між Карлом і Парламентом, дядько Леонард повернувся до Лондона, щоб обговорити з батьком стан справ у Провінції. І щойно він відплив, як Клейборн знову потайки почав прослизати в Затоку, намагаючись збурити мешканців Кента. І якраз десь тоді ж Річард Інґл — морський капітан, атеїст і зрадник — прибуває в Сент-Мері на своєму торговому кораблі «Реформація», безпробудно п'є та виголошує всім і кожному, що король — більше не король і що він відірве голову кожному роялісту, який наважиться йому перечити!
— Це ж зрада! — вигукнув Ебенезер.
— Так само сказав і наш Жиль Брент, який виконував обов'язки губернатора до повернення дядька Леонарда. Він засадив Інґла у в'язницю та конфіскував його корабель. Але щойно ми накинули на руки цьому негіднику залізні браслети, як його звільнили за наказом нашого члена міської ради, капітана Корнвеліса, повернули йому корабель і відпустили, немов рибу в річку вкинули.
— Дивовижно…
— Цей Корнвеліс був солдатом і нещодавно очолював декілька експедицій, щоб укласти мир з нантікоками та відігнати геть сасквеханноків. Коли ми висунули йому обвинувачення в безпідставному звільнені Інґла, він, захищаючись, сказав, що взяв з того негідника обіцянку поставити нам барило пороху та чотириста фунтів куль для захисту Провінції — і звісно ж, цей суціга невдовзі повернувся знову, сиплючи прокльони та нападаючи на всіх на своєму шляху, обіцяючи залишити ці боєприпаси як заставу в разі майбутнього судового процесу. Але не встигли ми отримати від нього бодай кулі, як він знову розіп'яв вітрила та, не сплативши жодних митних і портових зборів, відплив, прихопивши як пасажира свого приятеля Корнвеліса.
