Баришник дур-зіллям полностью

Дядько Леонард, який тоді був у Сент-Мері, дає Клейборну рік, по закінченні якого той мусить визнати права мого батька, або йому загрожує ув'язнення та конфіскація острова. Король Карл наказує губернатору Віргінії Гарвею боронити нас від індіян та дозволити вільну торгівлю між колоніями й водночас, введений в оману агентами Клейборна, вважаючи, що острів Кент розташований поза межами наших володінь, наказує батьку не чинити перешкод Клейборну! Цей Гарві був добрий християнин, який вважав, що слід жити самому і давати жити іншим; тому наш Клейборн уже давно очолив групу людей, яка мала на меті змістити того з посади та вигнати геть з колонії. Отож Гарві, сповнюючи наказ короля, заявляє про готовність вести торгівлю з Мерілендом, але розлючені віргінці постають проти нього, стверджуючи, що вони скорше заб'ють свою худобу, ніж продадуть її нам.

Отак і розпочалась уже відкрита війна. Дядько Леонард на річці Патаксент затримує один із півбаркасів Клейборна й арештовує шкіпера Томаса Сміта за ведення торгівлі за ліцензією, виданою батьком. Клейборн озброює шлюп і видає наказ своєму капітану атакувати будь-яке мерілендське судно, що йому зустрінеться. Дядько Леонард висилає назустріч тому два напівбаркаси й після бою на річці Покомок, шлюп здається. За два тижні у гавані Покомок відбувається ще одна сутичка із судном під командуванням того ж Тома Сміта. Бідний губернатор Гарві натоді перебуває під таким шквалом критики з боку його ж Ради, що для власної безпеки утікає до Англії.

Тим часом дядько Леонард повністю блокує мешканців острова Кент, а що земля ця й справді була цілком inculta, то вони починають там голодувати. Батько вказує на це представникам «Клоберрі та компанії» й так переконує їх, щоб вони зрештою відмовилися від прав на Кент і прислали нового повіреного у справах компанії, який мав би повноваження заступити на цій посаді Клейборна. Диявол нарешті йде на поступки, просячи лише, щоб цей новий представник, Джордж Івлін, не передавав острів мешканцям Меріленду; Івлін відмовляється дати таку обіцянку, а Клейборн відступає й повертається до Лондона, де «Клоберрі та компанія» подають на нього до суду, а губернатор Гарві звинувачує в заколоті. Поза тим, Івлін домагається того, що вся власність Клейборна у Віргінії переходить у володіння «Клоберрі та компанії».

— Він таки заслужив на це, — сказав Ебенезер.

— Він побачив, що цього разу над ним таки взяли гору, і тому вдався до нової каверзи; він купує собі у своїх приятелів сасквеханноків острів Палмер, що у верхів'ї Чесапіцької затоки, в тому місці, де в неї впадає річка, і засновує там нову факторію, вдаючи, що ця територія розташована поза межами наших володінь. Потім він подає супліку Карлу, прохаючи, щоб той захистив його від посягань мого отця на його права та — уявіть собі, з невинним виразом обличчя — вимагає надати йому всі землі, що простягаються вглиб на відстань дванадцяти ліг обабіч річки Сасквеханнок, яка на півдні впадає в затоку і далі в океан, а на півночі бере початок аж біля озера Ґранд-Лейк у Канаді!

— Та що ви кажете! — вигукнув стурбовано Ебенезер, хоча жодного уявлення не мав щодо географії тих місць, про які йшлося.

— Так, так, — закивав Чарлз. — Та цей чоловік був просто божевільний! Це дало б йому у власність смугу території двадцять чотири ліги завширшки та майже триста ліг завдовжки, та ще й усю Чесапіцьку затоку і три чверті всього Меріленду на додачу! Він сподівався ще раз ошукати короля, як це йому вдавалося в минулому, але Комітет цю супліку викинув геть. Івлін згодом визнав батькові права на Кент, і дядько призначив його губернатором острова. Він спробував переконати острів'ян заявити батьку права власності на свою землю і, либонь, таки переконав би їх, якби там не з’явився цей злодій Том Сміт разом зі швагром Клейборна. Не залишалось нічого іншого, як раз і назавжди впокорити їх. Дядько Леонард особисто очолив дві експедиції проти острів'ян, примусив їх визнати нашу владу, заарештував родича Клейборна та конфіскував усе його майно у Провінції.

— Гадаю, це нарешті вгамувало того мерзотника!

— На деякий час, — відповів Чарлз. — У 1638 році він придбав собі острів на Багамах, і чотири чи п’ять років про нього не було ні слуху ні духу. А його рідню ми тоді запроторили до в’язниці, але оскільки Законодавчі збори ще ніколи не скликали, то й не було суду присяжних, щоб висунути їм звинувачення та судити їх!

— І як же ви з цим впоралися? — запитав Ебенезер. — Прошу, не кажіть тільки, що відпустили їх на волю!

— Ну, що ж, ми скликали Законодавчі збори під приводом розслідування, щоб висунути їм обвинувачення, а потім перетворили їх на суд, щоб розглянути цю справу і визнати ув'язнених винними. Дядько Леонард потім засуджує їх до кари на горло, суд знову стає Законодавчими зборами та приймає цей вирок як закон (бо в нас не було законів, згідно з якими ми мали б їх судити), а дядько Леонард пом'якшує цей вирок, щоб запобігти будь-якій несправедливості.

— Це був блискучий хід! — заявив Ебенезер.