— Оце вже навряд.
— То було давно. І зовні ти був не такий. Та він каже, що напевно знає твій запах. Лише ніяк не пригадає, де й коли ви зустрічалися.
— Може, й так. Мені доводилось чимало мандрувати. Тільки в мене погана пам’ять на обличчя. Тож нічим не можу зарадити. До речі, а де ми зараз?
Я спробував змінити тему, бо відчував, що так розмова невдовзі поверне на битву біля Аль—Аріша, й це мені не дуже сподобалося. Якщо цей бикоголовий бився там і згадає моє ім’я...
Чубата голова утуку трохи задерлася догори — він міркував над моїм запитанням.
— Можу й сказати. Шкоди від того не буде, — нарешті відповів він. — Ми в Тауері. У Лондонському Тауері.
Він промовив це з помітним задоволенням, з кожним словом стукаючи ратищем списа об кам’яну підлогу.
— Он як. І що, це добре?
— Не для тебе.
На думку мені одразу спала низка зухвалих відповідей, але я ціною великих зусиль стримався й промовчав. Я аж ніяк не хотів, щоб у мені наробили дірок. Утуку рушили своїм звичним маршрутом, однак я помітив, що бикоголовий підходить дедалі ближче, раз по раз вдихаючи повітря своїм огидним мокрим носом.
Коли він опинився так близько від моєї сфери, що пара з його ніздрів із шипінням осіла на заряджених енергією білих нитках, він приглушено загарчав.
— Я
— Може, в нас є спільні друзі?
Я стривожено спостерігав за вістрям його списа. На відміну від орлодзьобого, бикоголовий зовсім не вимахував зброєю.
— Ні... ми вороги...
— Це просто жах, коли щось крутиться в голові, а що саме — пригадати не можеш, — зауважив я. — Хіба не так? Думаєш, думаєш, а пригадати не виходить — і все через те, що якийсь дурень заважає тобі, балакає, не дає зосередитись.
— Замовкни! — люто гаркнув бикоголовий. — Я майже пригадав!
Кімната здригнулася. Затремтіла спочатку підлога, а потім стовп. Бикоголовий умить обернувся, підбіг до непримітної частини стіни і виструнчився. За кілька метрів від нього так само завмер орлодзьобий. Між ними в повітрі з'явився овальний шов; унизу він розійшовся, проріз у просторі розширився і перетворився на арку. З-за арки до кімнати ступили два силуети, поволі набуваючи кольору та об’єму — по мірі того, як вони долали в’язку порожнечу порталу. Обидві постаті були людські, хоч вони так відрізнялися між собою, що в це важко було повірити.
Одним з цих двох виявився Шолто.
Він був так само товстий, але помітно кульгав, і взагалі здавалося, ніби йому болить усе тіло. Я щиро зрадів, побачивши, що замість ціпка, який стріляє плазмою, у нього в руках пара звичайнісіньких милиць. Обличчя було таке пожмакане, ніби з нього щойно зліз слон, і я ладен був заприсягтися, що крамарів монокль обмотано клейкою стрічкою. Під оком виднів величезний синець. Я мимоволі посміхнувся. Хоч моє становище було скрутне, мені ще залишалося з чого порадіти.
Поряд із пом’ятою тушею Шолто його супутниця здавалася ще худорлявішою, ніж насправді. Вона добряче скидалася на чаплю: сірий жакет, довга чорна спідниця, коротко підстрижене біляве волосся. Обличчя її — самі очі та вилиці — було цілком безбарвне. Очі — й ті ніби вилиняли: два тьмяні мармурові уламки кольору дощової води, вправлені в череп. Із пишних рукавів виглядали довгі пальці з гострими, наче скальпелі, нігтями. Жінку оточував аромат влади й небезпеки. Утуку, грюкнувши закаблуками, віддали їй салют, а портал зник, щойно вона ляснула пальцями.
Зі своєї сфери я дивився, як вони наближаються, — товстий і худорлява, кульгавий і згорблена. Здорове око Шолто пильно стежило за мною крізь монокль.
За кілька метрів від мене вони зупинилися. Жінка знову клацнула пальцями, і, на мій подив, кам’яні плити, на яких вони стояли, поволі знялися в повітря. Полонені біси в каменях сердито бурчали, піднімаючи тягар, та загалом плити посувалися досить—таки плавно: ані ривків, ані хитань. Невдовзі плити зупинились, і двоє чарівників, піднявшись на один рівень зі мною, подивилися на мене. Я відповів холодним, байдужим поглядом.
— Отямився, еге ж? — запитала жінка. Її голос нагадував бите скло у відерці з льодом[62]. — Чудово. Тоді ти, можливо, станеш нам у пригоді. Насамперед, як тебе звуть? Я не хочу марнувати час, називаючи тебе Бодміном. Ми проглянули документи й знаємо, що це несправжнє ім’я. Єдиний джин, який носив його, був убитий під час Тридцятилітньої війни.
Я стенув плечима й нічого не сказав.
— Ми хочемо знати твоє ім’я, мету твого візиту до крамниці пана Пінна і все, що тобі відомо про Амулет Самарканда. Але передусім ми хочемо знати, хто твій хазяїн.
Змахнувши волосся з очей, я пригладив його. Мій погляд утомлено блукав кімнатою.
Жінка не виявляла ні гніву, ані нетерпіння; її голос звучав так само рівно.
— Не хочеш поводитись розважливо? — запитала вона. — Можеш усе розповісти нам зараз або пізніше — як собі хочеш. До речі, пан Пінн не сподівається від тебе розумних речей. Тому він і прийшов сюди. Він хоче подивитися, як ти мучитимешся.
Я підморгнув побитому Шолто.
