— Смак у нього на диво постійний,— зауважила Робін.— Якщо поставити жінок рядком — дружину з Торкі, дружину з Віндзора й коханку з Глазго,— то вийде ніби одна й та сама жінка, тільки щоразу на двадцять років молодша.
— Де ночуватимеш?
— Знайду якийсь гостел,— відповіла Робін, укотре позіхаючи,— якщо в сезон є вільні місця. Поїхала б у ніч до Лондона, але я геть ніяка. Не сплю з четвертої ранку, а вчора був десятигодинний робочий день.
— Не смій нікуди їхати й не спи в машині,— наказав Страйк.— Знайди номер.
— Як Джоан? — запитала Робін.— Якщо тобі треба ще побути в Корнволлі, то ми впораємося з роботою.
— Поки ми тут, вона не знатиме спочинку. Тед погоджується, що їй потрібен спокій. Я за кілька тижнів просто навідаюся знову.
— Ти дзвонив спитати, як справи з Кудриком?
— Власне, я хотів розказати про дещо нове. Я оце вийшов з пабу...
Кількома стислими реченнями Страйк розповів про знайомство з донькою Марго Бамборо.
— Загуглив,— додав він.— Марго Бамборо, лікарка двадцяти дев’ятьох років, заміжня, мала однорічну доньку. Вийшла з клініки в Клеркенвеллі після роботи, сказала, що вип’є з подругою, перш ніж іти додому. До пабу було йти п’ять хвилин. Подруга чекала, але Марго більше ніхто ніколи не бачив.
Запала мовчанка. Нарешті Робін, яка не зводила очей з вікна пі-церії, мовила:
— І її донька вважає, що ти зможеш щось дізнатися, хоча минуло вже сорок років?
— Здається, вона приписує велике значення тому факту, що побачила мене в пабі одразу після того, як медіум пообіцяла їй «знак».
— Гм-м,— промовила Робін.— А ти сам що думаєш? Є шанси щось розкопати, коли минуло стільки часу?
— Шансів небагато,— визнав Страйк.— 3 іншого боку, правда десь є. Люди не зникають просто так.
Робін розчула в його голосі знайому нотку: Страйк міркував над питаннями й можливостями.
— Отже, завтра ти знову зустрічаєшся з донькою?
— Біди з того не буде,— озвався Страйк.
Робін не відповіла.
— Я знаю, що ти думаєш,— мовив Страйк, захищаючись.— Клієнтка на емоціях, медіум... бери й експлуатуй.
— Я не хочу сказати, що ти експлуатуєш...
— А отже, можна й вислухати, що там у неї, так? На відміну від багатьох людей, я з неї просто так грошей не візьму. А коли буде вичерпано всі варіанти...
— Знаю я тебе,— сказала Робін.— Що менше знайдеш, то більше зацікавишся.
— Думаю, її жінка мені не подарує, якщо за якийсь розумний строк не буде результатів. То лесбійська пара,— пояснив він.— Дружина — психол...
— Корморане, я передзвоню,— сказала Робін і, не чекаючи на відповідь, урвала дзвінок і кинула мобільний на пасажирське сидіння.
Кудрик щойно вийшов з ресторану в товаристві дружини й синів. Усміхаючись і розмовляючи, вони рушили до власної машини, яку лишили за п’ять паркомісць від Робін. Піднявши камеру, вона швидко наклацала світлин.
Коли родина проходила повз «лендровер», камера вже лежала в Робін на колінах, а Робін схилилася над телефоном, прикидаючись, що пише повідомлення. У дзеркалі заднього огляду вона побачила, як сім’я Кудрика сіла в «ренджровер» і поїхала в бік вілли на морі.
Знову позіхнувши, Робін підняла телефон і набрала Страйка.
— Все зробила, що хотіла? — спитав він.
— Так,— відповіла Робін, однією рукою переглядаючи фото, а другою тримаючи телефон біля вуха.— Вийшло кілько чітких світлин, де видно його і хлопців. Боже, оце сильні гени. Всі четверо дітей — викапаний він.
Вона сховала камеру в сумку.
— Ти ж розумієш, що я практично біля Сент-Моса?
— Години три їхати,— відповів Страйк.
— Якщо хочеш...
— Та не треба тобі їхати сюди, а потім ще вертатися до Лондона. Ти ж сама мені сказала, що ніяка.
Але Робін за голосом зрозуміла, що ця ідея йому сподобалася. Страйк приїхав до Корнволлу поїздом, таксі й поромом, бо без ноги довго сидіти за кермом йому було і важко, і неприємно.
— Хочу познайомитися з цією Анною. А тоді завезу тебе до Лондона.
— Якщо ти впевнена, то було б чудово,— мовив Страйк, уже веселий.— Якщо її візьмемо, попрацюємо над справою разом. Треба буде купу всього просіяти, бо справа холодна, а Кудрика ти сьогодні, здається, вже накрила.
— Так,— зітхнула Робін.— Справі кінець, лишилося тільки зруйнувати з півдесятка життів.
— То не ти руйнуєш життя,— твердо заявив Страйк.— Він сам це зробив. Що краще: нехай троє жінок про все дізнаються зараз, чи хай почекають, поки він помре, і тоді розгрібають той бардак?
— Та знаю,— погодилася Робін, знову позіхаючи.— То що, мені приїхати до будинку в Сент-Мо...
Страйкове «ні» було поспішним і твердим.
— Вони — Анна та її партнерка — живуть у Фалмуті. Зустрінемося там. Тобі й їхати ближче.
— Гаразд,— відповіла Робін.— О котрій?
— Зможеш на пів на одинадцяту?
— Легко,— відповіла Робін.
Повертаючи ключ запалювання, Робін зрозуміла, що настрій у неї раптом покращився. Уявивши, що за нею спостерігають строгі судді — в тому числі Ільза, Метью і Шарлотта Кемпбелл,— вона сховала усмішку й задки виїхала зі стоянки.
