Рухатися жінка припинила задовго до того, як вони з нею закінчили. Але коли вона ще рухалася,— а з численних колотих ран струменіла кров,— у кадрі з’явилася рука чоловіка, який спостерігав за видовищем, але участі не брав. На руці блимнуло щось велике й золоте.
Страйк вимкнув проектор. Його раптом кинуло в холодний піт. Ледь він устиг добігти до ванної, його знудило — і він блював, аж поки не виблював із себе все, а за вікнами горища не почало сутеніти.
Аннабель горлала в старій кімнаті Стівена — по сусідству з кімнатою Робін. Небога кричала більшу частину ночі на Різдво, і Робін не спала разом з нею, а щоб заглушити крик, слухала в навушниках Джоан Мітчелл.
Чотириденне ув’язнення в батьківському домі в Месемі повернуло Робін до химерних лабіринтів мелодій Мітчелл і текстів, у яких вона дивно губилася. Але Марго Бамборо тамувала цією музикою якусь свою потребу — а хіба її життя не було значно складнішим за життя Робін? Підтримувала недужих батьків, любила новонароджену доньку й сумувала за нею, боролася з перехресними течіями й залякуванням на роботі, з чоловіком, який з нею не розмовляв, з колишнім коханцем, який повернувся і казав, що змінився. Що власні негаразди Робін у порівнянні з цим?
Тож Робін лежала в темряві та слухала, як не слухала в поїзді. Так вона розчула чужинську вишуканість у словах, що їх співав прегарний голос. У житті Робін не трапилося божевільних романів, які вона могла б дослідити чи оплакати: тільки один бойфренд і один шлюб, у якому все полетіло шкереберть, і ось вона опинилася в батьківському домі — бездітна двадцятидев’ятирічна жінка, чиє життя плине «у протилежному напрямку, не як усі ми»: іншими словами, рухається назад.
Але тепер у темряві Робін розчула мелодію серед хаосу різнобіж-них акордів. Щойно вона припинила порівнювати цю музику з уже знайомими піснями, з чужих і дивних образів постала сповідь про неприкаяність і недоречність, про те, як складно жити подвійним життям, марно чекати на споріднену душу, прагнути і кохання, і свободи.
Робін аж здригнулася, почувши перші слова восьмого треку: «I'm always running behind the times, just like this train...[4]»
А далі, коли Мітчелл спитала: «What are you going to do now? You got no one to give your love to[5]», очі Робін наповнилися слізьми. На відстані якоїсь милі Метью і Сара разом лежать у ліжку в гостьовій кімнаті в будинку її колишнього свекра, а Робін сама-самісінька тут, у кімнаті, над якою завжди висітиме тінь тюремної камери. Саме тут вона, покинувши університет, багато місяців лишалася між чотирьох стін — наодинці з власними спогадами про чоловіка в масці горили і двадцять найгірших хвилин свого життя.
Відколи вона приїхала, хтось завжди виходить у містечко разом з нею — мовляв, «ти не повинна ховатися». Рідні робили це з найкращими намірами, але самі наміри містили натяк на те, що жінці, чий колишній чоловік знайшов нову партнерку, слід ховатися. Статусу одиначки слід було соромитися.
Слухаючи «Court and Spark», Робін зрозуміла, що і справді рухається не в тому напрямку, в якому ідуть її знайомі. Вона з боєм вертається назад — до людини, якою була, поки чоловік у масці горили не затягнув її
З дивним відчуттям, що безсонні години не згаяно марно, Робін вимкнула айпод. О четвертій ранку на Різдво будинок нарешті поринув у тишу. Робін вийняла навушники, перевернулася набік і заснула.
За дві години Аннабель знову прокинулася, а Робін цього разу встала з ліжка й босоніж спустилася до великого дерев’яного столу біля плити. З собою вона мала записник, ноутбук і телефон.
Приємно було мати порожню кухню до своїх послуг. За вікнами укритий намороззю сад стояв синьо-срібний у досвітню зимову годину. Робін поклала на стіл ноутбук і телефон і побажала доброго ранку старому Раунтрі. Через артрит пес був зранку не дуже активний, але ліниво помахав до неї хвостом зі свого кошика біля батареї. Робін зробила собі чай, а тоді сіла за стіл і розгорнула ноутбук.
