— Сара,— підказала Робін. Вона уявила, як вони гуляють, тримаючись за руки, милуються зимовим ранком, мальовничим старим містечком: усі ще сплять, усюди іній і перше проміння сонця.
— Так,— кивнув Стівен.— Мені здалося, що він хотів розвернутися, коли нас побачив, але стримався. Сказав: «Бачу, вас треба привітати!»
Робін майже почула голос Метью.
— І це, власне, все,— закінчив Стівен.
— Я б йому з таким задоволенням врізала по яйцях,— раптом втрутилася Дженні.— Гад нахабний.
Але Лінда не зводила очей з телефону Робін.
— З ким це ти переписуєшся в свято? — спитала вона.
— Я тобі казала,— відповіла Робін.— Це Моррис, новий працівник в агенції.
Вона чудово розуміла, що подумає Лінда, але Робін теж мала гордість. Бути без пари не соромно, але жалість рідних, думка про Метью і Сару, які гуляють Месемом, загальна підозра щодо її стосунків зі Страйком і той факт, що їй про ці стосунки і сказати немає чого (хіба тільки те, що Страйк вирішив відібрати її розробки по справі, бо немає результатів)... Робін хотілося схопити бодай якийсь фіговий листок і прикрити свою оголену гідність. Моррис — улесливий і надто фамільярний, але сьогодні його можна пожаліти, а не приструнчувати. А ще він сам пропонує Робін допомогти врятувати лице.
Робін побачила, як перезирнулися мама й брат, і думка, що вони взяли облудний слід, подарувала їй безрадісне вдоволення.
Почуваючись глибоко нещасною, вона відчинила холодильник і побачила дбайливо закорковане шампанське, яке лишилося з учора.
— Що це ти робиш? — спитала Лінда.
— Хочу зробити собі коктейль «Мімоза»,— відповіла Робін.— Ще ж Різдво, правда?
Уже завтра вранці вона сяде на поїзд до Лондона. Аннабель ніби почула цю антисоціальну думку: з радіоняні просто поруч з Робін долинув дитячий плач, і почет немовляти (так вона почала думати про рідних) перемістився з кухні до вітальні: Лінда принесла Дженні води й увімкнула телевізор, щоб не нудно було годувати дитину, Стівен побіг нагору по Аннабель.
Робін вирішила, що алкоголь — найкраща відповідь. Якщо налити достатньо помаранчевого соку, ніхто й не помітить, що ти одноосібно прикінчуєш пляшку шампанського, щоб притлумити нещастя, гнів і неприкаяність, які звиваються всередині. Коктейлі з шампанського й соку допомогли їй дожити до обіду, коли всі випили по келиху вина. Дженні, втім, «лише пригубила» і не стала слухати Робін, яка придумала, що грудне молоко з алкоголем може допомогти Аннабель заснути. Моррис писав і писав — здебільшого якісь дурні різдвяні жарти й непотрібні новини про себе,— а Робін відповідала так само бездумно та з тінню відрази до себе, як іноді їла і їла шкідливу їжу, не в змозі спинитися.
Робін відповіла:
Вона справді була трохи напідпитку.
Робін не знала, сміятися чи ні, бо Моррис вряди-годи написав щось кумедне.
— Робі, гратимешся в шаради? — спитав Джонатан.
— Що? — перепитала Робін.
Вона сиділа на незручному твердому стільці в кутку вітальні. Почет немовляти зайняв більшу частину кімнати. По телевізору показували «Чарівника країни Оз», але ніхто не дивився.
— Шаради,— повторив Джонатан і показав коробку з грою.— А, Робі, і можна я до тебе приїду на вихідні в лютому?
Моррис написав:
— Що? — знову спитала Робін, бо здалося, що хтось їй щось сказав.
— Моррис, вочевидь, дуже цікава людина,— значущо промовила Лінда, і всі розвернулася до Робін, а та тільки відповіла:
— Ага, шаради, буду.
Вона написала Моррисові:
Моррис відповів:
Робін відклала телефон. Алкоголь потроху вивітрювався, лишаючи по собі мігрень, яка почала стукати в праву скроню. На щастя, саме прийшов Мартін з тацею, де були чашки кави і пляшечка «Бейлісу».
У шарадах переміг Джонатан. Маленька Аннабель знову плакала. На кухні накрили холодну вечерю; було запрошено сусідів, які прийшли помилуватися дитиною. О восьмій вечора Робін ковтнула пігулку парацетамолу й почала пити чорну каву, щоб прояснилося в голові. Треба було зібратися на завтра, а ще якось закінчувати розмову з Моррисом, який, вочевидь, уже сильно налигався.
