— Що ж, я досі не розумію, чому Талбот вирішив не розробляти лінію Риччі, хоча з гороскопних нотаток видно, як за ті півроку, що він розслідував справу, погіршився його психічний стан. Думаю, плівку Талбот поцупив незадовго до того, як його вигнали з поліції, і тому про неї не йдеться в матеріалах розслідування.
— А тоді він сховав плівку, і вбивство жінки ніхто не розслідував,— мовила Робін. Її співчуття до Білла Талбота якщо не зовсім зникло, то серйозно зменшилося.— Якого дідька він не віддав її знову поліції, коли повернувся до здорового глузду?
— Думаю, він хотів отримати назад свою посаду, а коли не вийшло, не хотів лишитися без пенсії. Якщо відкинути просту порядність, я не бачу, які мотиви могли б спонукати його визнати, що він попсував ще якусь справу. Всі були дуже злі на Талбота й без цього: і родини жертв, і преса, і поліція вважали, що то він просрав розслідування. А тут ще й Лосон, який йому не подобається, отримує справу й каже не плутатися під ногами. Талбот, мабуть, вирішив, що вбита — всього-на-всього повія чи...
— Господи Ісусе,— розсердилася Робін.
— «Всього-на-всього повія» — це
Робін не відповіла й до кінця поїздки з кам’яним виразом дивилася на дорогу, а Страйк, до болю напружуючи м’язи однієї з половиною ноги, старався не показати, що потай стежить за її руками на кермі.
— Ти тут бувала раніше? — спитав Страйк у Робін, коли вона зупинилася на стоянці Гемптон-Корту. Вона мовчала, відколи він розповів їй про плівку, і Страйк хотів послабити напруження.
— Ні.
Вони вийшли з машини й під крижаним дощем перетнули стоянку.
— Де саме ми зустрінемося з Синтією?
— У кав’ярні «Власна королівська кухня»,— відповіла Робін.— Я так розумію, що нам при вході дадуть буклет з мапою.
Вона розуміла, що плівка, схована на горищі в Грегорі Талбота,— то не Страйкова провина. Не він лишив її там на сорок років; він не міг знати, заправляючи плівку в проектор, що побачить страх і біль останніх хвилин життя тієї жінки. Робін не шкодувала про те, що він не приховав від неї правду. Однак сухий, беземоційний опис її зачепив. Свідомо чи несвідомо вона б хотіла помітити ознаки того, що побачене викликало в нього огиду, острах.
Але, мабуть, нерозумно такого чекати. До знайомства з Робін Страйк служив у військовій поліції і там навчився відстороненості, якій вона іноді заздрила. Попри підкреслено спокійний зовнішній вигляд, Робін відчувала шок і млість, але їй хотілося знати, чи розумів Страйк, дивлячись запис останніх митей життя тієї жінки, що то була людина — така сама, як він.
Їхні кроки відлунювали від мокрого асфальту. Попереду постав величний палац червоної цегли, і Робін, бажаючи відігнати від себе страшні образи, намагалася згадати все, що знає про Генріха VIII, жорстокого товстуна-монарха з Тюдорів, який відтяв голови двом із шістьох своїх дружин,— але натомість чомусь почала думати про Метью.
Коли Робін жорстоко зґвалтував чоловік у масці горили, який ховався під сходами, Метью був добрий, терплячий, усе розумів. Адвокатка Робін дивувалася причинам мстивості Метью, адже розлучення мало би пройти безболісно, але сама Робін дійшла висновку, що завершення їхнього шлюбу безмежно шокувало Метью — він-бо вважав, що Робін має бути довіку вдячна йому за підтримку в найважчий період її життя. Вона була певна, що Метью вважає її своєю вічною боржницею.
Очі Робін защипало від сліз. Нахиливши парасолю так, щоб сховати від Страйка своє обличчя, вона часто заморгала, проганяючи сльози.
Вони мовчки перетнули брукований внутрішній двір, аж тут Робін зненацька зупинилася. Страйкові з його протезом було важко ходити будь-якими нерівними поверхнями, тож він був не проти перепочити, але злякався, що зараз Робін напуститься на нього.
— Дивися! — Робін вказала під ноги, на блискучу бруківку.
Страйк придивися і з подивом побачив маленький мальтійський хрест на невеликій квадратній цеглині.
— Просто збіг,— сказав він.
Вони рушили далі. Робін роззиралася, примушуючи себе сприймати те, що бачить. Вони вийшли на інший двір, де гід у костюмі середньовічного блазня щось розповідав групі школярів у дощовиках.
— Ого,— тихо сказала Робін, озирнувшись через плече, а тоді повернулася на кілька кроків назад, щоб краще роздивитися помічений предмет на стіні над аркою.— На це глянь!
