— Це доволі, гм, делікатне питання, але чи можливо обговорити вашу заяву про стосунки Роя і Марго...
— Так, вибачте, але ні, я не обговорюватиму їхній шлюб,— відповіла Синтія. На блідих щоках проступив пурпуровий рум’янець.— Усі сваряться, у всіх бувають злети й падіння, але не моя справа — говорити про їхній шлюб.
— Ми розуміємо, що ваш чоловік не міг...— почала Робін.
— Чоловік Марго,— заперечила Синтія.— Ні, розумієте, це ніби двоє різних людей. Для мене.
«Як зручно»,— прокоментував голос у голові Робін.
— Ми просто досліджуємо той варіант, що вона пішла сама,— сказав Страйк,— можливо, щоб поміркувати...
— Ні, Марго б не пішла мовчки. Це абсолютно не в її дусі.
— Анна розповіла нам, що її бабуся...— почала Робін.
— У Евелін уже почалася хвороба Альцгеймера, не можна сприймати її слова серйозно,— заперечила Синтія тонким, ламким голосом.— Я завжди це казала Анні, завжди казала, що Марго нізащо її не покинула б. Завжди їй це казала,— повторила вона.
«Завжди,— продовжив голос у голові Робін,— крім того часу, коли прикидалася її справжньою матір’ю і вдавала, що Марго не існувало взагалі».
— Перейдімо далі,— сказав Страйк.— Коли Анні виповнилося два роки, вам подзвонила жінка, яка назвалася Марго?
— Гм, так, ні, було таке,— відповіла Синтія. Тремтливою рукою вона знову піднесла до губ чашку з кавою.— Я прикрашала на кухні торт, коли почула дзвінок, тож точно немає сумнівів, який це був день, ха-ха-ха. Коли я взяла слухавку, почувся жіночий голос. Каже: «Це ти, Синтіє?» Я кажу: «Так», а вона на те: «Це Марго. Привітай маленьку Анні з днем народження від мами. Й обов’язково дбай про неї». І тоді вона поклала слухавку.
Вона піднесла руку, немов тримаючи невидимий кухонний інструмент, і спробувала засміятися, але вийшло безгучно.
— І я отак стояла там з лопаткою і не знала, що робити. Анна гралася у вітальні. Я тоді... я вирішила, що краще подзвонити Рою на роботу. Він сказав дзвонити в поліцію, і я подзвонила.
— Як гадаєте, то справді була Марго? — спитав Страйк.
— Ні, то була не... ну тобто голос був схожий, але я думаю, що то була не вона.
— Гадаєте, хтось намагався її зобразити?
— Якщо так ставити питання — так. Акцент... Ніби й кокнійский, але... знаєте, не було відчуття, що я впізнаю цей голос...
— Ви впевнені, що то була жінка? — спитав Страйк.— Могло бути, що то чоловік намагався говорити жіночим голосом?
— Не думаю,— відповіла Синтія.
— Марго колись називала Анну «маленькою Анні»? — спитала Робін.
— Вона її називала всілякими пестливими іменами,— засмучено відповіла Синтія.— Анні Фанданґо, Аннабелла, Ангелятко... хтось міг і знати, а може, просто переплутали ім’я... Але час, коли це сталося... тоді саме знайшли рештки останньої жертви Кріда, яку він скинув на скелі...
— Андреї Гутон,— підказала Робін. Синтія здригнулася від того, що Робін отак пам’ятає.
— Так, перукарки.
— Ні,— відповіла Робін.— Перукаркою була Сьюзан Маєр. Андрея вчилася в аспірантурі.
— А, так,— погодилася Синтія.— Звісно... У мене погано з іменами... Роя тоді запросили на впізнання тих... решток, які винесло морем, тож ми сподівалися... та ні, не сподівалися!..— виправила себе Синтія, нажахавшись слів, які в неї вирвалися,— я зовсім не те хотіла сказати! Ні, ми відчули полегшення, коли виявилося, що то не Марго, але знаєте, це відчуття, коли думаєш, що ось-ось отримаєш відповідь...
Страйк згадав про власне бажання, за яке йому було соромно: щоб довге згасання Джоан уже добігло кінця. Труп — невтішна новина, але принаймні горе знайде і вираження, і розраду серед квітів, промов і ритуалів, його втишать Бог, алкоголь, інші жалобники; досягнуто апофеозу, час зробити перший крок до розуміння того, що життя скінчилося — і життя має тривати.
— Ми вже проходили через це раніше, коли знайшли інше тіло, в озері Александра,— сказала Синтія.
— Сьюзан Маєр,— тихо промовила Робін.
— І того, і того разу Рою показували фото... І тут цей дзвінок, а він щойно мусив удруге... це було...
Синтія раптом заплакала — не як Уна Кеннеді, з високо піднятою головою і сяйвом сліз на щоках, а зігнувшись над столом, опустивши чоло на руки, які тремтіли.
— Вибачте,— схлипнула вона.— Я знала, що буде жахливо... ми більше не говорили про неї... вибачте...
Вона порюмсала ще кілька секунд, а тоді змусила себе підвести голову. Великі очі були червоні й мокрі.
— Рой хотів вірити, що дзвонила справді Марго. Все питав: «Ти впевнена, ти точно впевнена, що то був не її голос?» Був мов на голках, поки поліція намагалася відстежити дзвінок...
Синтія розсміялася, цього разу трохи істерично:
— Ви дуже ввічливі, але я розумію, що ви хочете знати, і Анна теж хоче знати, хоч я стільки разів говорила... Між мною і Роєм нічого не було до зникнення Марго, і потім ще чотири роки... Вона вам казала, що ми з Роєм родичі?
Вона сказала це ніби через силу, хоч чотириюрідні брат і сестра — це майже не рідня. Але Робін згадала про розлад згортання крові в Роя і подумала, що Фіппсам, як Романовим, радили уникати шлюбів між родичами.
— Так, казала,— відповів Страйк.
