— Нам потрібен ось той,— Страйк показав на особливо розлогу будівлю з численними дерев’яно-цегляними шпилями. Подвійна брама стояла відчинена, двері надвір — теж. Робін в’їхала в браму й зупинила машину біля синьої «мазди».
Щойно Робін заглушила двигун, стало чутно крики з будинку — чоловічий голос, високий і запальний. Назустріч їм з будинку широкими кроками вийшла дружина Анни Фіппс, Кім — висока, білява, знову в джинсах і сорочці. Вираз обличчя мала напружений.
— Скандальні сцени,—- пояснила вона, щойно Страйк і Робін вийшли з машини під дощовий серпанок.
— Може, нам ліпше почекати...— почала Робін.
— Ні,— відповіла Кім,— він налаштувався з вами зустрітися. Заходьте.
Пройшовши по гравію, опинилися в Брум-Гаузі. Десь у його глибині так само горлали чоловічий і жіночий голоси.
Кожний будинок має власний особливий запах, і тут пахло сандаловим деревом і досить приємною затхлістю. Кім провела детективів довгим коридором з великими вікнами; все ніби застигло в часі десь у середині двадцятого століття. Тут були бронзові світильники, акварелі, старий килим на полірованому паркеті. Робін з несподіваним тремом подумала про те, що колись цим паркетом ступала Марго Бамборо, і парфуми з ароматом ружі й металу змішувалися з запахами лакованого дерева та старого килима.
Щойно наблизилися до дверей вітальні, слова сварки, що точилася всередині, стало можливо розібрати.
— ...і якщо збираються говорити про мене,— кричав чоловік,— я маю право відповісти! Моя родина вирішила розслідувати моє життя в мене за спиною, чарівно, просто чарівно, просто...
— Та ніхто твоє життя не розслідує, Господи Боже! — почувся Аннин голос.— Білл Талбот був некомпетентним...
— Ой, так-таки був? А ти сама бачила? Знала його?
— Тату, я не мушу там бути, щоб...
Кім відчинила двері, тож Страйк і Робін слідом за нею увійшли до кімнати.
До кімнати — ніби всередину картини. Коли вони з’явилися, троє людей у приміщенні застигли. Синтія притискала тонкі пальці до вуст. Анна стояла перед маленьким антикварним столиком — обличчям до батька, який стояв навпроти.
Романтичного поета з 1974 року більше не було. Рой Фіппс тепер мав коротке сиве волосся, та й то лише біля вух і на потилиці. У плетеній жилетці, з високою і лискучою, мов баня, лисиною, з дикими запалими очима на плямистому обличчі він тепер більше скидався на божевільного вченого.
Рой Фіппс здавався таким розлюченим, що Робін була цілком готова до того, що він і на новоприбулих почне кричати. Однак поведінка гематолога змінилася, щойно він зустрівся поглядом зі Страйком. Може, то було через габарити детектива, а може, через ауру поважності та спокою, яку він умів випромінювати в складних ситуаціях... Робін не знала причини, але бачила, що Рой передумав горлати. На мить завагавшись, лікар потиснув простягнуту Страйком руку, а Робін подумала: чи свідомі чоловіки цих змін у розкладі сил, коли жінки дивляться на них?
— Докторе Фіппс,— привітався Страйк.
Рою, здається, важко було отак перемкнутися з нестримного гніву на ввічливе вітання, тож відповів він дещо незв’язно.
— Отже, ви... ви — детектив, так? — спитав він. На блідих щоках квітнули синювато-червоні плями.
— Корморан Страйк. А це моя партнерка, Робін Еллакотт.
Робін зробила крок уперед.
— Доброго дня,— привітався Рой, потиснувши руку і їй. Його шкіра була гаряча й суха.
— Я зроблю кави? — майже пошепки запропонувала Синтія.
— Так... ні, чом би й не кави,— озвався Рой, чий кепський настрій боровся з нервозністю, яка тільки посилилася від того, що здоровило Страйк стояв і незворушно дивився на нього.— Прошу, сідайте,— запросив він, указуючи Страйкові на диван, який стояв під прямим кутом до іншого.
Синтія хутко пішла варити каву, а Страйк і Робін сіли туди, куди їм указали.
— Допоможу Син,— пробурмотіла Анна й собі вийшла, а Кім після секундного вагання пішла слідом, тож Страйк і Робін лишилися наодинці з Роєм. Лікар улаштувався в оксамитовому кріслі з високою спинкою і сердито роззирався. Вигляд він мав кепський. Гнівний рум’янець відступив, лишивши по собі втому. Шкарпетки збрижилися навколо худих литок.
Виникла одна з найніяковіших пауз, з якими колись стикалася Робін. Щоб не зустрічатися поглядом з Роєм, вона почала роздивлятися велику кімнату — таку саму старомодну, як і коридор. У кутку стояв рояль. Великі вікна виходили на величезний сад, де за брукованим двориком лежав прямокутний ставок, а за ним — храмоподібна кам’яна споруда під дахом, звідки можна було споглядати декоративних коропів у ставку (зараз їх було ледве видно під ряботинням від дощу на воді) чи милуватися широким газоном зі старими деревами й доглянутими клумбами.
Книжкові шафи й вітрини заповнювали книжки в шкіряних палітурках і бронзові скульптури на античні теми. Між диванами стояли кросна, на яких хтось почав дуже красиву вишивку шовком. Стиль був японський: два декоративні коропи пливуть у протилежних напрямках. Робін не могла вирішити, наскільки ввічливо буде спитати, чи це робота Синтії, аж тут почувся голос Страйка.
— Хто вивчав класичну філологію?
— Що? — перепитав Рой.— А. Мій батько.
