— О, не думаю, що вона щось узяла,— відповіла Синтія.— А ти ніколи... Марго нічого потім не шукала, ні? — спитала вона в Роя.
— Ні, але краще б ти мені розповіла тоді,— суворо мовив Рой.
— Я не хотіла зайвих проблем. Ти вже й так... день уже був непростий, правда?
— Повертаючись до того випадку, коли її буцімто бачили,— сказав Страйк і переповів родині історію Дженіс про те, що Чарлі Рамедж, з його слів, нібито бачив Марго серед могил на церковному цвинтарі в Лемінгтон-Спа.
— ...і Робін поговорила з удовою Рамеджа, яка підтвердила історію загалом, але не змогла точно сказати, чи він бачив саме Марго, а не іншу зниклу жінку. До поліції цей випадок, здається, не дійшов, тож я хочу спитати: вам відомо, чи Марго мала знайомих або якісь зв’язки в Лемінгтон-Спа?
— Жодних,— відповів Рой, і Синтія теж похитала головою.
Страйк зробив позначку в записнику.
— Дякую. Оскільки мова зайшла про випадки, коли її могли бачити,— мовив Страйк,— чи ви не проти пройтися по всьому переліку?
Робін, здається, розуміла, до чого хилить Страйк. Хай присутнім у кімнаті думка про те, що Марго жива, не принесе великої втіхи, Страйк хотів почати допит з тих позицій, що вбивства не було.
— Жінка на заправці в Бірмігемі, жінка з дитиною у Брайтоні, собачниця в Істбурні,— відчеканив Рой, не даючи Страйкові розтулити рота.— Нащо б вона десь каталася на машинах чи вигулювала собак? Якби вона зникла з власної волі, то не хотіла б, щоб її знайшли. Так само й по цвинтарях не блукала б.
— Це правда,— погодився Страйк,— але є ще випадок...
— У Ворику,— кивнув Рой.— Так.
Чоловік і дружина перезирнулися. Страйк чекав. Рой відставив чашку і блюдце на столик і глянув на доньку.
— Ти справді цього хочеш, так, Анно? — спитав він, не зводячи очей з мовчазної доньки.— От справді, чесно-чесно?
— Про що ти? — огризнулася Анна.— Нащо, по-твоєму, я найняла детективів? Задля сміху?
— Гаразд,— кивнув Рой,— гаразд. Цей випадок привернув... привернув мою увагу, бо колишній коханець моєї дружини, Пол Сатчвелл, походив з Ворика. З цим чоловіком вона... поновила знайомство незадовго до зникнення.
— Та Господи Боже,— з напруженим смішком мовила Анна,— ти чесно думаєш, що я не в курсі про Пола Сатчвелла? Звісно, я в курсі! — (Кім простягнула руку й поклала дружині на коліно, чи то заспокоюючи, чи то застерігаючи).— Тату, ти що — не чув про інтернет, про архіви преси?
— Та ти що? — гидким голосом озвався Рой.— Дякую, що втішила, Анно. Дякую за фахову думку. Ой як добре бути всезнайкою...
— Рою,— прошепотіла Синтія.
— Ти хочеш сказати, що вони не просто зустрілися в пабі? — шоковано спитала Анна.— Ні, не може бути, який жах! Уна каже...
— А, чудово, я зрозумів! — голосно промовив Рой, і його запалі щоки налилися багрецем, а руки вчепилися в бильця крісла.— Уна каже! Це все пояснює!
— Що пояснює? — спитала Анна.
— Це! — закричав Рой і тицьнув тремкою рукою, обплетеною венами і з набряклими кісточками, в бік Страйк і Робін.— За цим стоїть Уна Кеннеді, так? Мав би сам здогадатися, що вона не відчепиться!
— Заради Бога, Рою,— голосно почала Кім,— що за абсурдне...
— Уна Кеннеді мріє, щоб мене арештували!
— Тату, це просто неправда! — заперечила Анна, скидаючи застережливу руку Кім зі свого коліна.— У тебе нездорова зацикленість на Уні...
— Причепилася — мовляв, подай скаргу на Талбота...
— І чого ж ти, чорт забирай, не подав? — закричала Анна.— У чоловіка був справжній нервовий зрив!
— Рою,— знову схлипнула Синтія, а Рой посунувся вперед, дивлячись доньці в обличчя понад крихітним столиком, де мало не хитався на своєму тарелі торт. З багряним обличчям, дико вимахуючи руками, Рой загорлав:
— Повний дім поліції! Копирсалися в речах твоєї матері! В саду дойди! Вони шукали найменший привід мене арештувати — а я мушу подавати скаргу на людину, яка за те все відповідала? Який би це мало вигляд?
— Він був некомпетентний?
— А ти там що — була, міс Усезнайко? Ти його особисто знала?
— Чому його замінили на іншого? Чому всюди писали про його некомпетентність? Правда в тому,— заявила Анна, тицяючи в батька пальцем,— що вам із Синтією подобався Білл Талбот, бо він вважав тебе невинуватим, а...
— Вважав мене невинуватим? — заревів Рой.— Ото вже дякую! Приємно знати, що нічого не змінилося з твоїх тринадцятьох років!..
— Рою! — в унісон зойкнули Синтія і Кім.
— ...коли ти звинуватила мене в тому, що я влаштував ставок з коропами над могилою, де її закопав!
Анна розридалася і вибігла з кімнати, мало не перечепившись об ноги Страйка. Підозрюючи, що це не останній драматичний вихід, він прибрав їх з дороги.
— Коли,— холодно спитала в тестя Кім,— ти вже пробачиш Анні дурниці, які вона верзла, коли була дитиною і дуже страждала?
— А мої страждання — то дрібниці, га? То ніщо! — закричав Рой. Як Страйк і очікував, він теж вибіг — власне, швидко почовгав — геть з вітальні.
