— О,— відповіла Кім.— Його обрала Марго. Так, Синтія мені колись давно розповідала. Марго щойно отримала роботу в клініці Святого Івана... а ці місця пов’язані з госпітальєрами, лицарями ордену Святого Івана, тож...
— Так,— кивнула Робін.— Я про це читала в Гемптон-Корті.
— Вона вирішила, що це буде цікава алюзія і на те, і на те... Знаєте, от ви спитали, і мені стало дивно, що хрест не прибрали. Всі інші сліди Марго з цього будинку прибрано.
— Мабуть, дорого,— мовив Страйк,— викорчовувати гранітні плити.
— Так,— відповіла Кім, і її усмішка трохи зблякла,— мабуть.
На початку лютого дощило без упину. П’ятого числа на південні береги налетів ще шаленіший шторм. Тисячі будинків лишилися без електрики, обвалилася частина дамби, що тримала залізничне сполучення між Лондоном і південним заходом країни, фермерські угіддя накрила повінь, дороги перетворилися на річки, і ранкові новини повідомили про поля, залиті морем сірої води, і будинки, обліплені болотом на половину людського зросту. Прем’єр-міністр обіцяв грошову допомогу, рятувальні служби ледве встигали рятувати, а на високій кручі над затопленим Сент-Мосом Джоан не дочекалася обіцяного приїзду Страйка й Люсі, бо ні трасою, ні залізницею туди було не дістатися.
Страйк спокутував провину за те, що не поїхав до Корнволлу раніше, ніж негода зробила подорож неможливою, тим, що багато працював і не спав. У мазохістському пориванні він узяв на себе подвійні зміни, щоб Барклей і Гатчинс отримали вихідні, яких не відбули, поки він їздив до Джоан минулого разу. Тож увечері наступної середи не Гатчинс, а Страйк сидів у «БМВ» під нескінченним дощем біля будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні, і саме Страйк побачив, як у її двері постукав чоловік у спортивному костюмі і як його впустили.
Цілу ніч Страйк чекав, поки чоловік вийде. Нарешті о шостій ранку він з’явився, притискаючи руку до нижньої половини обличчя. Страйк, який спостерігав за ним у прилад нічого бачення, помітив також Елінор Дін у зручному стьобаному халаті, яка махала гостеві рукою. Чоловік у спортивному костюмі сів у свій «сітроєн», так само ховаючи обличчя за долонею, і виїхав на південь.
Страйк їхав за «сітроєном» аж до Райзингілл-стріт у Пентонвіллі, і тут Страйкова здобич припаркувалася й увійшла до сучасного багатоквартирного будинку з червоної цегли. Чоловік тримав руки в кишенях, і наскільки детектив бачив, з його обличчям і губами все було гаразд. Страйк дочекався, коли чоловік зайде, записав, котре вікно засвітилося за п’ять хвилин по тому, і від’їхав, а незабаром став на Вайт-Лайон-стріт.
Попри ранню годину, люди вже поспішали на роботу, затуляючись парасолями від нескінченної зливи. Страйк опустив вікно, бо навіть йому, затятому курцеві, було неприємно вдихати повітря в машині після нічної вахти. А тоді, хоч язик уже болів від цигарок, він підкурив ще одну й набрав Сола Морриса.
— Слухаю, шефе?
Страйкові не дуже подобалося, що Моррис називає його шефом, але він не знав, як попросити цього не робити, не виставивши себе кінченим причепою. Він озвався:
— Хочу поміняти тобі об’єкт. Забудь сьогодні про Мутного; я щойно вистежив нового персонажа, який ночував у Елінор Дін...— Страйк назвав Моррисові адресу.— Проживає на другому поверсі, остання квартира ліворуч, якщо стояти обличчям до будинку. Років за сорок, уже сивіє, має черевце. Спробуй щось про нього дізнатися — побалакай із сусідами, довідайся, де він працює, пошукай в інтернеті, спробуй рознюхати його зацікавлення. Маю відчуття, що він і ШМ їздять до тієї жінки з однією метою.
— От саме тому ти й головний. Ніч постежив — розкрив справу.
Страйкові також не подобалося, що Моррис до нього підлещується. Поклавши слухавку, він трохи покурив. Вітер обдував обличчя холодом, дощ жбурляв у нього крижані голки. Тоді Страйк глянув на годинник — дядько встає рано, мабуть, уже не спить — і подзвонив Тедові.
— Як ти, синку? — спитав дядько. На лінії тріскотіло.
— В нормі. А ти як?
— А, та я теж,— відповів Тед.— Оце снідаю тут. Джоані досі спить.
— Як вона?
— Так само. Тримається.
— Ви там маєте що їсти?
— Та їжі повно, про це не хвилюйся,— запевнив Тед.— Учора малий Дейв Полворт приніс харчів на тиждень.
— Як він узагалі до вас дістався? — здивувався Страйк, який знав, що чималий шматок суходолу між будинком дядька і тітки й оселею Полворта залило водою.
— Частину шляху веслував,— весело відповів Тед.— Його послухати, так воно було ніби ті його змагання «Залізна людина». Прийшов у брезенті з ніг до голови та з величезним рюкзаком провізії. Хороший він хлоп, той Полворт.
