— Так, хороший,— погодився Страйк, на мить заплющивши очі. Не Полворт має доглядати за його тіткою і дядьком, а він сам. Треба було виїхати раніше, бо видно було, що йде негода, але він стільки місяців розривався між почуттям провини перед рідними й докорами сумління щодо підрядників, особливо Робін, яким доводилося працювати замість нього.— Теде, я приїду, щойно поїдуть потяги.
— Так, синку, я знаю,— відповів Тед.— За нас не турбуйся. Я їй слухавки не дам, хай спить, але скажу, що ти дзвонив. Зрадіє.
Утомлений, голодний і з думками про пошук сніданку, Страйк написав повідомлення Дейвові Полворту, тримаючи цигарку в зубах. Полворта він назвав прізвиськом, яке той заробив собі у вісімнадцять років, як його вкусила акула.
Він викинув недопалок з машини, підняв вікно й тільки запустив двигун, як мобільний знову задзижчав. Думаючи, що то Полворт пише спитати, коли це Страйк перетворився на плаксиву бабу (Полворт завжди висловлювався максимально неполіткоректно), Страйк глянув на екран з усмішкою приємного передчуття і прочитав таке:
Страйк двічі перечитав повідомлення і тільки тоді зрозумів, що воно від Ала. Спершу відчув лише тупий подив. Тоді, ніби блювота під горло, піднялися гнів і глибоке обурення.
— На хрін іди,— вголос сказав він телефонові.
Страйк виїхав у провулок і поїхав геть, стиснувши зуби. Чого це Рокбі причепився до нього саме зараз, коли Страйк так хвилюється за родичів, які про нього дбали ще тоді, коли з цього нічого не можна було отримати? Пізно вже просити вибачення; цієї шкоди не відшкодувати; кров, чорт забирай,— водиця. Страйка обсіли думки про хвору Джоан, з якою він навіть не мав спільних генів, про Джоан, ув’язнену в будинку на кручі серед повені. Всередині борсалися гнів і провина.
За кілька хвилин Страйк раптом виявив, що їде через Клеркенвелл. Помітивши на Сент-Джон-стріт кав’ярню, він зупинив машину, а тоді крізь дощ рушив до світла й тепла, де замовив собі сандвіч з яйцем і помідором. Сівши під вікном обличчям до вулиці, Страйк опинився лицем до лиця з власним похмурим неголеним віддзеркаленням у залитій дощем шибці.
Голова в Страйка боліла хіба що від похмілля, але зараз у ліву скроню почала стукати мігрень. Він їв свій сандвіч, запевняючи себе, що від їжі йому кращає. Тоді замовив ще чашку чаю, витягнув мобільний і наклацав відповідь Алові, маючи подвійну мету: раз і назавжди відбитися від Рокбі та приховати від батька і зведенюка те, що їхня наполегливість аж так сильно руйнує його спокій.
Страйк відіслав повідомлення і поглядом пошукав, на чому спинити утомлений розум. Вітрини через вулицю миготіли червоним і рожевим: скоро чотирнадцяте лютого. Йому спало на думку, що Шарлотта не писала, відколи він проігнорував її повідомлення на Різдво. Чи чекати чогось на Валентинів день? Бажання вийти на контакт прокидалося в ній в особливі дати й річниці.
Автоматично, без жодної думки,— але з тим самим бажанням комфорту, яке погнало його до цього кафе,— Страйк знову дістав з кишені телефон і набрав Робін, проте номер був зайнятий. Страйк сховав телефон. Від стресу та хвилювань хотілося діяти, і він сказав собі, що слід попрацювати в Клеркенвеллі, коли вже він тут.
Від кав’ярні було зовсім близько до колишньої клініки Святого Івана. Хто з перехожих проживав у цьому районі ще тоді? Зігнута старенька в дощовику та з картатим ручним візком? Пан із сивими бакенбардами, який намагається спіймати таксі? Може, літній сикх у тюрбані, який на ходу пише есемеску? Чи хтось із них був пацієнтом Марго Бамборо? Чи пригадає хтось брудного бороданя Аплторпа чи як там його, який блукав цими вулицями й переконував людей, що то він убив лікарку?
Неуважний погляд Страйка упав на чоловіка, який ішов протилежним боком вулиці дивною нерівною ходою. Тонке мишасте волосся промокло під дощем і липнуло до голови. Ні куртки, ні парасолі — зате кофтина з дикобразом Соніком на грудях. Надто легкий одяг, непевна хода, широко розплющені дитинні очі й розтулений рот, стоїчне прийняття того факту, що він промокне до нитки,— все вказувало на якийсь когнітивний розлад. Чоловік вийшов з поля зору Страйка, аж тут задзвонив мобільний.
— Привіт, ти дзвонив? — спитала Робін. У Страйка трохи відпустило голову. Мабуть, чай допоміг.
— Ага, дзвонив. Так, трохи новин.
Він розповів їй про чоловіка в спортивному костюмі, який ночував у Елінор Дін.
— І він виходив, затуляючи рота рукою? Дуже дивно.
— Сам знаю. У тому будинку явно щось відбувається. Я послав Морриса постежити за новим персонажем.
— Пентонвілль дуже близько до Клеркенвеллу,— сказала Робін.
