Страйк почув, що за вухатим чоловіком зачинилися двері, і розвернувся. Темно-сині двері не завадило б пофарбувати. Поруч з ними був маленький ґудзик дзвінка, а під ним — наліпка з прізвищем: «Аторн». Могла Айрін переплутати його з Аплторпом, Аплтоном чи Аптоном? Тут Страйк помітив, що вухатий чоловік лишив ключ у замку.
Відчуваючи, що мало цінував таємничі дарунки всесвіту, Страйк дістав ключ і натиснув на дзвінок. Усередині гучно задзеленчало. Секунду чи дві нічого не відбувалося, аж тоді двері знову прочинилися. За ними стояв чоловік у мокрій кофті з Соніком.
— Ви залишили ключ у замку,— сказав Страйк, простягнувши ключ йому.
Вухатий чоловік розмовляв ніби з ґудзиком на пальто Страйка, не дивлячись йому у вічі.
— Я вже так робив, а Клер сказала, що не можна,— пробурмотів він і простягнув руку по ключ, який Страйк поклав йому на долоню. Тоді вухатий чоловік почав зачиняти двері.
— Мене звати Корморан Страйк. Скажіть, можна мені зайти й поговорити про вашого батька? — спитав Страйк, ще не затримуючи двері черевиком, але вже готуючись.
Бліде обличчя вуханя виразно проступало на тлі темного коридору.
— Мій-тато-Ґіерм помер.
— Так,— відповів Страйк,— я знаю.
— Він мене носив на плечах.
— Правда?
— Так. Мама казала.
— Ви живете сам?
— Я живу з мамою.
— Ні. Дебора.
— Я — детектив,— сказав Страйк і дістав з кишені візитівку.— Мене звати Корморан Страйк, і мені дуже треба поговорити з вашою мамою, якщо ви не проти.
Вухань не взяв візитівки, тільки глянув на неї скоса. Страйк запідозрив, що він не вміє читати.
— Ви не проти? — спитав Страйк. Холодний дощ так і періщив собі.
— Та, звісно. Заходьте,— сказав вухань, так само розмовляючи з Гудзиками на Страйковому пальті, й відчинив двері, щоб впустити детектива. Не дивлячись, чи той іде за ним, чоловік почав підніматися темними сходами.
Страйкові було трохи ніяково за те, що він отак користується вразливістю такої людини, як Аторн, але несила було опиратися перспективі на власні очі побачити квартиру, де в 1974 році проживав самопроголошений убивця Марго Бамборо. Ретельно витерши черевики об килимок, Страйк зачинив по собі двері, а тоді побачив на підлозі кілька листів, по яких син оселі просто пройшов ногами; на одному лишився мокрий відбиток. Страйк підібрав листи, а далі піднявся голими дерев’яними сходами, над якими висіла непрацююча лампочка без абажура.
Піднімаючись, Страйк дозволив собі уявити квартиру, куди протягом сорока років не заходив ніхто, крім її мешканців: замкнені шафи й кімнати, може, навіть десь лежить скелет — і таке бувало. Коли він ступив на сходовий майданчик, то на мить відчув піднесення: плита в крихітній кухоньці попереду видавалася артефактом із сімдесятих, і так само й коричневі кахлі на стінах... але, на жаль, квартира мала надто охайний вигляд, і пахло тут чистотою. На старому ковроліні у брунатно-жовтогарячі завитки виднілися свіжі сліди від пилососа. На лінолеумі, витертому, але нещодавно помитому, пакети з «Теско» чекали, поки їх розберуть.
Ліворуч від Страйка була маленька вітальня. Чоловік, який привів його сюди, стояв там перед значно старшою жінкою, яка сиділа в кріслі під вікном і плела гачком. Поява в її оселі великого чужого чоловіка, звісно ж, вразила стареньку.
— Він хоче з тобою поговорити,— заявив вухань.
— Тільки якщо ви не проти, місіс Аторн,— гукнув з коридору Страйк. Він пошкодував, що Робін не з ним. Вона чудово вміла заспокоювати знервованих жінок. Згадалися слова Дженіс, що в цієї жінки агорафобія.— Мене звати Корморан Страйк, і я хотів би поставити кілька питань про вашого чоловіка. Але якщо ви проти, я, звісно, негайно піду.
— Мені холодно,— голосно заявив вухань.
— То перевдягнися,— порадила йому мати.— Ти ж весь мокрий. Чого не носиш пальто?
— Бо тісне,— відповів син,— дурненька.
Він розвернувся і пройшов повз Страйка, який відступив убік, пропускаючи його. Син Ґіерма зник у кімнаті навпроти, на дверях якої був напис розфарбованими дерев’яними літерами: «Самайн».
Мати Самайна любила дивитися людям в обличчя не більше за сина. Звертаючись до колін Страйка, вона промовила:
— Добре. Заходьте.
— Дуже вам дякую.
У кутку вітальні цвірінькало в клітці двоє хвилястих папужок, блакитний і зелений. Мама Самайна плела клаптеву ковдру. На широкому підвіконні біля неї височіла купка готових вовняних квадратиків, а біля ніг стояв кошик з нитками. На великій тахті перед диваном було розкладено великий м’який килимок, а на ньому — на дві третини зібраний пазл з єдинорогами. У плані чистоти й охайності ця вітальня дуже вигравала в порівнянні з вітальнею Грегорі Талбота.
— Вам принесли пошту,— сказав Страйк і простягнув жінці мокрі конверти.
— Подивіться, що там,— відповіла вона.
— Думаю, мені не...
— Та подивіться,— повторила вона.
