— У Клактон-на-морі,— виправив Страйк.— Чи він був і в Боґнор-Ріджисі теж?
— Що — теж?
«Господи Боже, бляха-муха».
— Чому ви вважаєте, що Датвейт бував у Боґнор-Ріджисі? — повільно й чітко спитав Страйк, потираючи чоло.
— Ну, я подумала... а що, він там не був?
— Мені про таке не відомо, однак я знаю, що в середині вісімдесятих він працював у Клактоні-на-морі.
— А, то, мабуть, воно і є! Так, хтось мені казав... то все ці старомодні курорти, що один, що другий... самі розумієте.
Страйк наче пригадав, що питав і в Айрін, і в Дженіс, чи знають вони, куди поїхав, покинувши Клеркенвелл, Датвейт,— але обидві тоді сказали, що не знають.
— Звідки ви знаєте, що він знайшов роботу в Клактоні-на-морі? — поцікавився він.
— Мені Джен сказала,— після секундного вагання відповіла Айрін.— Так, точно, Джен. Вона ж була його сусідкою, все про нього знала. Так, вона шукала, куди він виїхав з Персиваль-роуд, бо хвилювалася за нього.
— Але ж це було за одинадцять років по тому,— сказав Страйк.
— Що було?
— Датвейт переїхав до Клактона за одинадцять років по тому, як поїхав з Персиваль-роуд,— пояснив Страйк.— Коли я питав вас і місіс Бітті, чи знаєте ви, куди він...
— А, так ви про тепер? — спитала Айрін.— Де він тепер? Гадки не маю. Ви цікавилися тією історію з Лемінгтон-Спа, га?
Вона засміялася і додала:
— Суцільні морські курорти! Хоча стривайте, Лемінгтон-Спа хіба на морі? Але ви розумієте, про що я! Обожнюю, щоб вода... знаєте, тут у Гринвічі, Едді так і знав, що мені сподобається цей будинок, коли його побачив... то що, було там щось у тому Лемінгтон-Спа, чи Джен усе вигадала?
— Місіс Бітті нічого не вигадала,— відповів Страйк.— Містер Рамедж справді бачив зниклу...
— Ой, та я не мала на увазі, що Джен усе вигадала, ви що,— перебила Айрін, суперечачи сама собі.— Я просто до того, що... ну яке ж дивне місце, щоб там знайшлася Марго, той Лемінгтон-Спа... то ви знайшли якісь зачіпки? — легковажно спитала вона.
— Ще ні,— відповів Страйк.— А ви нічого часом не згадали про Марго й Лемінгтон-Спа?
— Я? Воронь Боже, та де мені знати, що вона там забула!
— Знаєте, просто іноді люди пригадують якісь речі вже після того, як ми...
— А з Джен ви говорили ще?
— Hi,— відповів Страйк,— Не знаєте, коли вона повертається з Дубая?
— Ні,— відповіла Айрін.— Деяким як мед, так і ложка! Я б не проти полежати на сонечку, обриднула ця зима... але все сонце дістанеться Джен, а вона ж навіть не засмагає, а я не уявляю, як ото так далеко летіти економ-класом, як оце їй довелося... і як вона тільки витримає півтора місяця з невісткою! Навіть коли стосунки добрі, так довго...
— Більше вас не затримуватиму, місіс Гіксон.
— А, нічого,— відповіла вона.— Так, добре. Щасти вам у всьому.
— Дякую,— відповів Страйк і повісив слухавку.
Дощ стукотів у вікно. Зітхнувши, Страйк пішов до вбиральні кав’ярні, бо страшенно кортіло в туалет.
Він саме оплачував рахунок, коли знову побачив за вікном чоловіка в кофті з Соніком. Той вертався з пакетами з «Теско» в обох руках і йшов тією самою дивною ходою, хитаючись із боку в бік. Мокре волосся так само липне до голови, рот трохи розтулений. Страйк не зводив з нього очей. З пакетів у руках чоловіка цебенів дощ — і так само дощ цебенів з мочок його на диво великих вух.
Ледве вірячи, що йому і справді могло аж так пощастити, Страйк кинув на стіл чайові й помчав під дощ, на ходу вдягаючи пальто.
Якщо розумово неповноцінний чоловік у мокрій кофті з Соніком — то справді вухатий хлопчик, який колись ходив цими вулицями разом з ексцентричним батьком, то він живе в цій частині Клеркенвеллу вже сорок років. Власне, подумав Страйк, так буває, надто коли людина має тут підтримку і цілий її світ обмежується кількома знайомими вулицями. Чоловік лишався в його полі зору — уперто простував уздовж Клеркенвелл-роуд під проливним дощем, не пришвидшуючи кроків, не намагаючись захиститися від дощу. Страйк підняв комір пальта й рушив слідом.
Трохи пройшовши по Сент-Джон-стріт, Страйкова здобич завернула за крамницю залізних виробів на розі та ступила на Албемарлвей, коротку вуличку за старим червоним таксофоном на тому кінці й суцільними високими будівлями обабіч. Страйкові стало ще цікавіше.
Одразу за залізною крамницею чоловік опустив пакети на мокрий тротуар і дістав ключа. Страйк пройшов далі, бо сховатися тут було ніде, але запам’ятав номер на дверях. Чи можливо, що покійний Аплторп проживав у цій самій квартирі? Хіба Страйкові не спадало на думку, що Албемарл-вей — ідеальне місце для засідки? Звісно, гірше, ніж Прохід біля клініки, не таке зручне, як в одній з квартир Єрусалимського пасажу, але значно краще, ніж людний Клеркенвелл-Ґрін, де, за переконанням Талбота, Марго боролася з перевдягненим Деннісом Крідом.
