— Та кілька років загалом. То розбігалися, то збігалися. Вона сердилася, шо в мене бувають інші натурниці. Ревнива була. Не для ролі музи митця народилася Марго. Не любила сидіти зі стуленим ротом, ха-ха... та не думай, я в Марго Бамборо закохався був по вуха. То вам була не просто якась плейбоївська кролиця!
«Ще б пак,— подумала Робін, тримаючи ввічливу усмішку.— Людина на лікарку вивчилася».
— Ви її малювали?
— Так,— відповів Сатчвелл.— Кілька разів. Кілька разів. Ескізи й одна повноцінна картина. Всі продав, треба були гроші. Шкодую тепер.
Він примовк, поринувши в себе; здорове око блукало пабом, а Робін не знала, чи справді за цим засмаглим обличчям, зморшкуватим і темним, мов кора дерева, піднялися якісь давні спогади, чи то Сатчвелл просто грає роль відповідно до моменту, аж тут він тихо промовив:
— Марго Бамборо. Що то була за дівчина!
Він пригубив пиво, а тоді спитав:
— Тебе її чоловік найняв, га?
— Ні,— відповіла Робін.— її донька.
— А,— кивнув Сатчвелл.— Ну так, вона народила малу. Але по ній і видно не було, коли я був зустрів її після весілля. Струнка, як і була. Обидві мої дружини після кожних пологів набирали вагу.
— А скільки у вас дітей? — увічливо спитала Робін.
Вона хотіла, щоб скоріше принесли їжу. Піти геть, коли перед тобою вже стоїть замовлена страва, важче, а інтуїція підказувала, що примхливий настрій Сатчвелла скоро зміниться.
— П’ятеро,— відповів Сатчвелл.— Двоє від першої дружини і троє від другої, але то ненавмисне вийшло, бо вона народила двійню. Слава Господу, вже всі повиростали. Діти несумісні з мистецтвом. Люблю їх,— грубувато додав він,— але правду сказав Сиріл Коннолі: дитячий возик у коридорі — то, чорт забирай, ворог обіцянки.
Він коротко зиркнув на неї здоровим оком, а тоді різко спитав:
— То чоловік досі думає, що я маю стосунок до зникнення Марго?
— Досі? — перепитала Робін.— Про що ви?
— А він мене був поліції здав,— відповів Сатчвелл.— Того-таки вечора, як вона зникла. Вирішив, шо вона зі мною втекла. Ти в курсі, шо ми з Марго за кілька тижнів до того випадково зустрілися?
— Так, знаю про це,— кивнула Робін.
— Тож цей, як там його, надумав собі всякого,— провадив Сатчвелл.— Десь я його розумію, воно таки здавалося підозрілим. Я б, мабуть, про те саме подумав, якби моя пташечка зустріла давнє кохання, а тоді вшилася геть... тобто зникла.
Принесли страви. Стейк з картоплею, що його замовив Сатчвелл, вигляд мав апетитний, а от Робін надто зосередилася на питаннях і неуважно прочитала меню. Вона уявляла таріль із салатом, а натомість отримала дерев’яну тацю з закусками: гарячі кружальця ковбаси, хумус і листя в липкому майонезі буде вкрай незручно їсти, водночас щось занотовуючи.
— Хочеш картоплі? — спитав Сатчвелл, підсуваючи в її бік металеве відерце.
— О ні, дякую,— усміхнено похитала головою Робін. Вона відкусила шматочок хлібної палички й продовжила з ручкою у руці:
— Марго говорила про Роя, коли ви випадково зустрілися?
— Троха,— відповів Сатчвелл з повним ротом стейку.— Вона тримала лице. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш.
— А ви думаєте, що вона жалкувала? — спитала Робін.
— Вона була нещаслива, з усього видно. Я подумав, шо ніхто про неї не дбає. Вона вся така храбрувалася, але я бачив, шо вона нещасна. Замучена.
— Ви тільки одного разу бачилися?
Сатчвелл жував свій стейк і замислено роздивлявся Робін. Урешті-решт він проковтнув їжу та спитав:
— Ти мої свідчення поліції читала?
— Так,— кивнула Робін.
— Тоді ти вже в курсі,— відповів Сатчвелл, тицяючи в її бік виделкою,— шо бачилися ми один-єдиний раз. Авжеж?
Він усміхався, застерігаючи її ніби м’яко, але Робін відчула тонке жало агресії.
— Отже, ви пішли до пабу й розмовляли? — спитала Робін, усміхаючись і вдаючи, що нічого не помітила, роздражнюючи його, і Сатчвелл провадив уже м’якшим тоном:
— Так, ми пішли до одного бару в Камдені, неподалік моєї квартири. Вона ходила на виклик до пацієнта.
Робін записала.
— А пам’ятаєте, про що ви розмовляли?
— Вона розповіла, шо зі своїм чоловіком познайомилася в медінституті, шо він весь такий перспективний і таке інше. Хто він там був? — спитав Сатчвелл із силуваною, як здалося Робін, недбалістю.— Кардіолог чи хто?
— Гематолог,— відповіла Робін.
— Кров вивчав, чи шо? Марго завжди западала на розумних. Навіть на думку не спадало, шо серед них бувають такі самі паскуди, як і будь-де.
— У вас склалося враження, що доктор Фіппс — паскуда? — легковажно поцікавилася Робін.
— Та не шоб аж,— відповів Сатчвелл.— Але казали, шо він упертий, як віслюк, і мамій, яких мало.
— Хто вам таке сказав? — спитала Робін, затримавши руку з ручкою над записником.
— Та хтось знайомий,— відповів Сатчвелл, знизавши плечами.— А ти незаміжня? — спитав він, кинувши погляд на ліву руку Робін, де не було обручки.
— У громадянському шлюбі,— злегка усміхнулася Робін. Вона звикла відповідати саме так, коли відкараскувалася від флірту з боку свідків і клієнтів, щоб установити кордони.
