Доки збігли три тижні вимушеного усамітнення, я все думав, чи можливо пояснити вам те, що здатна зрозуміти, може, одна людина з десятьох тисяч. 0, ви, мабуть, думаєте, що я пам’ятаю імена, обличчя і характери різних моїх «жертв», однак власна пам’ять показує мені лише багаторуке, багатоноге, багатоперсе чудовисько, з яким я злягався, смердючу твар, що говорила мовою болю і страждання. Найважливіше — те, що ця тварина не була мені товаришкою, хоч і захоплювала своїми судомами. Еге ж, коли я забезпечував їй належну стимуляцію, твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість.
Чи багато разів чудовисько вмирало, а тоді оживало знов? Катастрофічно мало — мені не вистачило. Ах, обличчя і голос тварі мінилися, але реакції лишалися незмінними... Психіатр, який раніше працював зі мною, Ричард Мерридан, давав різні назви тому, чим я був одержимий,— але правда в тому, що мною володів божественний нестям.
Лікарський висновок Мерридана про мою осудність оскаржили його колеги. Але суд, на жаль, відхилив їхні умовиводи. Кажучи коротко: можливо, я вбив вашу доньку, а можливо, ні. Або я зробив це в нападі божевілля, яке й досі потьмарює маю пам’ять,— і більш умілий лікар, можливо, зніме цю полуду,— або я навіть не стрічав її. Луїзонька, може, досі десь сміється зі спроб батечка її відшукати... а може, опинилася десь в інакшому пеклі, ніж те, в якому жило моє чудовисько.
Авжеж, краща психіатрична підтримка в Бродмурі допомогла б мені відновити пам’ять, наскільки це можливо. Із незбагненних міркувань мене досі тримають тут, у Белмарші. Знайте: мені просто сьогодні вранці погрожували під носом у наглядачів. Випускаючи з уваги навіть той факт, що напад на мене — акт престижний, я щодня зазнаю залякувань і піддаюся фізичній небезпеці. А відтак, лишається загадкою, яким чином у таких умовах я повинен відновити психічне здоров’я і сприяти поліційному розслідуванню.
