Логічно, що виняткових людей повинні вивчати лише ті, хто здатен їх оцінити. Аналіз некваліфікований, однобокий — штибу того, якому мене піддавали досі,— тільки поглиблює мою нездатність пригадати всі власні вчинки. Містере Такер, ви могли б мені допомогти. А поки я не в лікарні, де зможу отримати належну допомогу,— звідки мені взяти стимул видобувати зі своєї уривчастої пам’яті дрібниці, які могли б допомогти вам дізнатися, що сталося з вашою донькою? Моє життя тут щодня в небезпеці. Усвідомте: мої інтелектуальні здібності — на шляху до деградації.
Ясна річ, що ви будете розчаровані, не отримавши жодних підтверджень щодо Луїзиної долі. Коли мною не володіє нестям, мені знайоме людське співчуття — будьте певні в тому. Я знаю, навіть найзатятіші мої критики погоджуються: я розумію інших значно краще, ніж вони розуміють мене! їй-бо, я здатен зрозуміти, як важливо для вас знайти тіло Луїзи й належним чином її поховати — але той невеликий запас людського співчуття, що я маю, швидко вичерпується в тих умовах, де нині мені доводиться жити. Їх неможливо витримувати: лікування після останнього нападу на мене, що мало не коштував мені ока, не було належним через відмову адміністрації дозволити мені отримати допомогу в цивільній лікарні. «Вбивця не має права на людське обходження»: такої думки тримається громадськість. Брутальність, однак, не породжує нічого, крім брутальності. Иншої думки не тримаються навіть найбільш тупоголові психіатри.
Волію думати, що ви милосердні, містере Такер,— і в такому разі у перших же літерах листа, який ви напишете, отримавши цей, буде звернення до влади з вимогою перевести мене на решту терміну до Бродмуру. А там, можливо, ті таємниці, що їх досі ховає між рядками моя непокірна пам’ять, нарешті зможуть вийти на світло.
Ваш Аенніс
Робін дочитала і звела очі.
— Ви нічого не помітили, так? — спитав Такер з якимсь спраглим виразом обличчя.— Та звісно, де там... Це зовсім не очевидно. Я спершу й сам не побачив — і адміністрація в’язниці теж не побачила. Вони надто спішили пояснити мені, що до Бродмуру ніхто його не переведе, тож я можу навіть не просити.
Він тицьнув у останній абзац жовтим нігтем.
— Ось ключ. «У перших літерах», «ховає між рядками». Я довго не розумів, але якщо скласти разом перші літери кожного речення, ви все побачите.
Робін зробила як він сказав.
— В-А-Ш-А-Д-О-Н-Е-Ч-К-А...— почала Робін читати вголос, але потім, не знаючи, чим закінчиться речення, замовкла, дочитала подумки — і молочний смак кави скиснув у неї в роті.— О Боже.
— Що там таке? — спитала Лорен, суплячись і намагаючись роздивитися текст.
— Тобі не треба знати,— коротко відповів Такер і забрав лист.— Ось так,— сказав він до Робін, складаючи аркуші й ховаючи у внутрішню кишеню.— Тепер ви розумієте, що він таке. Крід убив Лу, убив вашу лікарку й зловтішається з того.
Робін не встигла нічого відповісти, а Такер уже розвернув до неї ще один аркуш. Робін побачила ксерокопію мапи Ізлінгтона, на якій було обведено колом якийсь об’єкт.
