— А, вибачте,— з крижаним сарказмом озвалася Іден,— я зійшла з теми? Повернімося до зниклої білої пані, люди. Чхати на те, що пережила чорна жінка, кому вона треба.
— Пробачте, я не...— почав Страйк.
— Ви знаєте про Тіяну Медайні? — кинула йому Іден.
— Ні,— зізнався Страйк.
— «Ні»,— повторила Іден,— справді, звідки? Марго Бамборо зникла сорок років тому, а ми тут сидимо й обговорюємо, що вона, і як вона, і де. Тіяна Медайні — чорна дівчина з Левішема. Вона зникла торік. Багато передовиць щось написали про Тіяну? Чому про неї не сурмили в усіх новинах, як про Бамборо? Бо ми не рівноцінні, так,— для преси, для довбаної поліції?
Страйк не знайшов, що на це заперечити; понад сумнів, подумала Робін, зауваження Іден — невідпорне. Фото єдиної чорношкірої жертви Денніса Кріда, Джекі Ейлетт, секретарки й матері, було найменшим і найтьмянішим з примарних чорно-білих портретів жертв Кріда на обкладинці «Демона з Райського парку». Темна шкіра Джекі майже зливалася з похмурою палітуркою. Найкраще зобразили шістнадцятирічну Джеральдіну Кристі й двадцятисемирічну Сьюзан Маєр — блідих, білявих.
— Коли зникла Марго Бамборо,— гаряче заявила Іден,— білих жінок з її клініки оберігали, мов порцелянових ляльок, зрозуміло? Поліція їм, чорт забирай, мало не слізки підтирала. А з мамою поводилися, мов із закоренілою шахрайкою. Отой головний детектив, як його...
— Талбот? — підказала Робін.
— «Що ти приховуєш? А ну кажи, я знаю, ти щось приховуєш».
В уяві Робін постала містична фігура Ієрофанта. Хранитель секретів з таро Тота носив шафранові шати й сидів верхи на бику («карта співвідноситься зі знаком Тільця»), а перед ним стояла удвічі менша чорна жриця з заплетеним, як
— Коли він допитував мене...— почала Іден.
— Талбот допитував вас? — різко спитав Страйк.
— Так, прийшов без попередження до крамниці, до мене на роботу,— сказала Іден, і Робін зрозуміла, що в її очах блищать сльози.— В клініці хтось бачив ту анонімку, яку надіслали Бамборо. Талбот дізнався, що тато сидить і що він чув: мама прибирає у лікарки. Талбот пішов до всіх чоловіків з нашої родини й кожного спробував звинуватити в написанні листів з погрозами, а потім добрався до мене й почав ставити дивні питання про всіх моїх рідних чоловічої статі. Хотів знати, коли вони були в той чи в інший день, питав, чи дядько Маркус колись ночував не вдома. Він навіть спитав у мене, які в тата й дядька Маркуса...
— Знаки Зодіаку? — спитала Робін.
Іден була вражена.
— А ви це звідки знаєте?
— Талбот лишив нотатник. Там повно окультних записів. Він намагався розкрити справу за допомогою таро й астрології.
— Астрології? — перепитала Іден.— Чортової астрології?
— Талботові не слід було допитувати вас без дорослих,— сказав Страйк.— Скільки вам було років, шістнадцять?
Іден розсміялася детективу в обличчя.
— З білими дівчатками, може, і не слід так робити, але ми ж інші, ви хоч слухаєте? Ми міцніші. Грубіші! Окультизм,— мовила вона, повертаючись до Робін,— так, у цьому є сенс, бо він мене питав про обею. Знаєте, що це таке?
Робін похитала головою.
— Це чари, які практикували на Карибах. Походять із Західної Африки. Ми всі народилися в Сатерку, але ні, для інспектора Талбота ми були чорними язичниками! Він мене завів до підсобки та ставив питання про криваві ритуали, про чорну магію. Я страшно злякалася, не розуміла, до чого він править. Думала, що він говорить про маму та про кров на підлозі, натякає, що то вона вколошкала доктора Бамборо.
— У нього був гострий психоз,— пояснила Робін.— Саме тому його зняли зі справи. Він думав, що полює на диявола. Ваша мама не єдина жінка, у якій він шукав надприродні здібності... але він таки був расистом,— тихо додала Робін.— Це видно з його нотаток.
— Ти не казала, що поліція приходила до тебе на роботу,— мовила Поршія,— Чому ти мовчала?
— А нащо говорити? — озвалася Іден, сердито витираючи очі.— Мама вже й так була хвора від стресу, дядько Маркус кричав на мене, мовляв, мама навела поліцію на нього і хлопців, а я страшенно боялася, що коли він дізнається, що детектив приходить до мене на роботу, він подасть скаргу,— а нам тільки цього бракувало. Боже, це був такий кошмар,— додала Іден, на мить приклавши руки до мокрих очей,— це був суцільний кошмар.
Поршія ніби хотіла якось утішити старшу сестру, але в Робін склалося враження, що це виходить за рамки їхніх звичайних стосунків. І молодша не знає, як до такого підступитися. За хвильку Поршія промимрила:
— Треба до вбиральні.
Вона відсунула стілець і зникла в туалеті.
— Я не хотіла, щоб Порш сьогодні приходила,— сказала Мая, щойно по молодшій сестрі зачинилися двері. Вона тактовно не дивилася на старшу, яка намагалася вдавати, що не плаче, а сама потай витирала сльози.— Їй не треба цього стресу. Вона тільки після хіміотерапії.
— Як вона? — спитав Страйк.
