Повідомивши все, що знають, сестри напружено замовкли. Робін не вперше замислилася про те, скільки побічної руйнації спричиняє кожен акт насильства. Зникнення Марго Бамборо принесло хаос у життя сестер Бейліс, і тепер, коли Робін знала, скільки саме горя це їм завдало, що за болісні спогади пов’язані з тією подією, вона чудово розуміла небажання Іден спілкуватися з детективами. Скоріше її дивувало, що врешті-решт сестри змінили думку.
— Дуже дякую вам за все,— щиро сказала вона.— Упевнена, донька Марго буде страшенно вдячна за те, що ви погодилися з нами поговорити.
— А, то вас донька найняла? — спитала Мая.— Тоді можете сказати їй від нас, що мама ціле життя мучилася докорами сумління через те, що не сказала поліції правди. Вона, знаєте, любила доктора Бамборо. Вони не були близькими подругами, однак мама вважала її гідною людиною.
— Це на неї дуже тиснуло,— додала Поршія.— Аж до самої смерті цей тягар був з нею. Саме тому вона не викинула записку. Вона хотіла б, що ми передали її куди слід. Адже є графологічна експертиза й усе таке, правда?
Страйк з цим погодився. Він пішов оплатити рахунок, а Робін чекала за столом у товаристві сестер Бейліс, які тепер відверто хотіли, щоб детективи пішли якнайшвидше. Вони розповіли про свої травми й розкрили таємниці родини, і тепер підтримувати тоненький шар світської бесіди було надто важко, а провадити інші розмови — взагалі неможливо. Робін відчула полегшення, коли Страйк повернувся. Після короткого прощання вони удвох вийшли з кав’ярні.
Щойно опинилися на свіжому повітрі, Страйк зупинився, дістав з кишені цигарки й закурив.
— Дуже треба,— пробурмотів він, рушаючи далі.— Тож... Скіннер-стріт...
— ...це саме там Джозефа Бреннера бачили в той вечір, коли зникла Марго Бамборо,— підказала Робін.
— А,— кивнув Страйк, на мить приплющивши повіки.— Так і думав, що в тому щось було.
— Пошукаю Бетті Фуллер, щойно доїду додому,— сказала Робін.— А що думаєш про все інше?
— Бейлісам справді важко велося, правда? — озвався Страйк, спиняючись біля «лендровера» й озираючись на кав’ярню. До його «БМВ» було ще кількасот метрів. Він знову затягнувся цигаркою і насупився.— Знаєш... це дає зовсім новий погляд на чортів нотатник Талбота,— визнав він.— Якщо відкинути окультні химери, то він же мав рацію, правда? Вілма справді щось від нього приховувала. Власне, і не щось, а дуже багато.
— Я теж про це подумала,— сказала Робін.
— Ти ж розумієш, що ця записка з погрозами — це перший фізичний доказ, який ми маємо?
— Так,— кивнула Робін, кинувши погляд на годинник.— О котрій ти виїжджаєш у Труро?
Страйк не відповів. Звівши очі, Робін побачила, що він дивиться на щось у відкритому парку через дорогу — так зосереджено, що вона й собі розвернулася подивитися, що там, але не побачила нічого — тільки пару веселих тер’єрів і їхнього власника, який ішов слідом за собаками, тягнучи повідці.
— Корморане?
Страйк ніби відкликав свою увагу з якогось дуже далекого місця.
— Що? — спитав він. А тоді: — А... Ні, то я просто...
Він озирнувся на кав’ярню й насупився.
— Просто думав. Але нічого не надумав. Здається, я перетворююся на Талбота. Шукаю сенс у цілковитому збігу обставин.
— Що за збіг?
Але Страйк так і мовчав, поки двері кав’ярні не відчинилися і звідти не вийшло троє сестер Бейліс у пальтах.
— Треба їхати,— сказав він тоді.— Їх, напевно, від нас уже нудить. Побачимося в понеділок. Напишеш, як знайдеш щось цікаве про Бетті Фуллер.
Поїзд смикнувся: голова Страйка, який заснув, мотнулася набік і вдарилася об холодну шибку. Він прокинувся і відчув, що по підборіддю тече слина. Витерши її рукавом, роззирнувся. Літня пара навпроти ввічливо занурилася в читання, але через прохід четверо юнок заходилися в пароксизмі безгучного сміху, ретельно не дивлячись на нього; підлітки буцімто споглядали краєвиди за вікном, але їхні плечі трусилися. Вочевидь, Страйк хропів, розтуливши рота, бо в ньому було неприємно сухо. Глянувши на годинник, він зрозумів, що проспав щонайменше дві години.
Страйк потягнувся по картатий термос, який стояв перед ним на столику. Перед поїздкою Страйк помив його й наповнив у «Макдональдсі». Він налив собі чорної кави, а підлітки так і душилися сміхом. Понад сумнів, мають його за старого дивака, який хропе й носить із собою термос. Але за роки користування поїздами Страйк навчився одного: з протезом що менше прогулянок до вагона-ресторану — то краще. Він випив кави з присмаком пластику, а тоді влаштувався зручніше, схрестивши руки на грудях, і визирнув у вікно. Повз мчали поля, пересипані стовпами електромереж; крізь пилюку на шибці пласка біла хмара поставала ніби в тьмяному німбі. Втім, Страйк мало зважав на краєвид; його увага була звернена всередину себе, на дивну думку, яка йому спала після бесіди з сестрами Бейліс.
