Дзвінок обірвався. Не жалкуючи про жодне сказане слово, але дихаючи важко, Страйк кинув мобільний на сусіднє сидіння і закурив, не зводячи очей з будинку Елінор Дін. За п’ятнадцять хвилин він неочікувано для себе схопив телефон і набрав Барклея.
— Що ти робиш просто тепер?
— Заповнюю витрати,— лаконічно відповів шотландець.— У тому казино зубожієш.
— Мій брат ще там?
— Не, пішов.
— Добре. Треба, щоб ти приїхав і підмінив мене в Сток-Ньюїнгтоні.
— Я без авта.
— А, гаразд, тоді на хрін,— сердито відповів Страйк.
— Вибач, Страйку,— сказав Барклей,— але я взагалі-то вихідний...
— Та ні, це ти вибач,— відповів Страйк, приплющивши повіки. У нього виникло точно те саме відчуття тісного дроту на чолі, що в Сент-Мосі.— Щось я не в гуморі. Відпочивай там. Серйозно,— додав він, щоб Барклей був не подумав, що то сарказм.
Закінчивши дзвінок до Барклея, Страйк набрав Робін.
— Як там досудове врегулювання?
— Все чудово,— відповіла Робін на диво байдужим голосом.— Ми все.
— Чудово!
— Так. Справжнє полегшення.
— Ти казала, що підеш до Бетті Фуллер?
— Там, саме іду до метро.
— А нагадай, де вона мешкає?
— У притулку на Санс-вок
— Чудово, там і зустрінемося,— сказав Страйк
— Точно? Я спокійно...
— Я знаю, але теж хочу там бути,— перебив її Страйк.
Він від’їхав від будинку Елінор Дін, розуміючи, що допіру нагрубіянив двом своїм улюбленим колегам. Якщо вже зриватися, то міг принаймні на Пат чи Моррисі.
За двадцять хвилин Страйк в’їхав до Клеркенвеллу через Персиваль-стріт. Праворуч були непримітні багатоквартирні будинки червоної цегли, де колись жили Дженіс Бітті та Стів Датвейт. Цікаво, що ж сталося з колишнім пацієнтом Марго Бамборо? Вони з Робін так і не зуміли вийти на його слід.
Санс-вок виявилася вузькою пішохідною вулицею. Страйк припаркував «БМВ» якомога ближче. День був на диво теплий, хоч і хмарний. Підходячи до Санс-вок, він побачив на розі вулиці Робін.
— Привіт,— гукнула вона.— Нам до кінця, до отої сучасної будівлі червоної цегли з круглою вежею.
— Чудово,— озвався Страйк, і вони пішли разом.— Вибач, що я отак, я просто...
— Та нічого,— відповіла Робін.— Я розумію, що нам потрібні результати.
Але Страйк ніби розчув прохолоду в її голосі.
— Ал мене вивів,— пояснив він.— Тож я, мабуть, був трохи...
— Корморане, нічого,— повторила Робін, але тепер уже усміхнувшись, і Страйкові полегшало.
— Чудові новини про врегулювання,— сказав він.
— Так,— погодилася Робін, але якось нерадісно.— То як гадаєш, як нам найкраще спілкуватися з Бетті Фуллер?
— Прямо й чітко сказати, хто ми і що розслідуємо,— відповів Страйк,— а тоді імпровізувати. І сподіватися, що вона ще при глузді...
«Монастирський дім» виявився сучасним багатоповерховим будинком зі спільним садом на задвір’ї. Коли Страйк і Робін наблизилися до входу, звідти вийшла середніх літ пара; вони видавалися людьми, які полегшили душу, виконавши свій обов’язок. Усміхнувшись до Страйка й Робін, пара притримала для них двері.
— Дуже дякую,— і собі усміхнулася Робін. Пара пішла далі, й долинув голос жінки:
— Принаймні цього разу вона нас упізнала...
Якби не електричні інвалідні візки, фоє було б схоже на фоє гуртожитку — міцний сірий ковролін під ногами, дошка з оголошеннями, гнітючий запах спільної кухні.
— Вона на першому поверсі,— сказала Робін, показуючи на коридор.— Я подивилася імена на домофоні.
Вони пройшли повз кілька однакових соснових дверей і опинилися біля друкованої картонної таблички «Елізабет Фуллер» у металевому тримачі. З-за дерев’яних дверей лунали голоси. Телевізор усередині працював дуже голосно — точно як коли Страйк був у Дженіс Бітті. Він постукав у двері.
Довелося почекати, а тоді двері дуже повільно відчинилися. За ними стояла задихана старенька з носовою канюлею; кисневий балон вона привезла до дверей із собою. За її плечем Страйк побачив телевізор, де показували реаліті-шоу «Тільки Ессекс».
— «Усе добре. Просто ти засмутив мене, Арже»,— говорила з екрану сильно нафарбована дівчина в яскраво-синій сукні.
Бетті Фуллер мала такий вигляд, ніби гравітація діяла на неї сильніше, ніж на решту людства. Кожна її риса опала й обвисла: і кутики безгубого рота, і тонкі, мов папір, повіки, і шкіра під підборіддям, і кінчик тонкого носа. Плоть ніби перекачали з верхньої частини тіла в нижню: Бетті майже не мала бюсту, але стегна в неї були широкі, а нещасні голі ноги — неймовірно набряклі; щиколотки здавалися ширшими за шию. На ній були чоловічі капці й темно-зелена трикотажна сукня з кількома плямами. Крізь ріденьке сиве волосся, зачесане назад від обличчя, просвічував жовтий скальп, а в лівому вусі вона мала слуховий апарат.
— Хто ви такі? — просипіла Бетті Фуллер, дивлячись на Робін, а тоді на Страйка.
— Місіс Фуллер,— голосно й чітко вимовив Страйк,— мене звати Корморан Страйк, а це — Робін Еллакотт.
Він дістав з кишені права й візитівку і показав їй. Бетті відмахнулася: вона не могла їх прочитати, маючи на очах молочну плівку глаукоми.
