За двадцять хвилин, вийшовши на станції «Голборн», Робін переслала це повідомлення Страйкові. До призначеної зустрічі лишалося аж п’ятнадцять хвилин, поблизу було де спокійно випити кави, але вона не встигла нікуди зайти, як задзвонив мобільний. З офісу телефонувала Пат.
— Робін? — почулося знайоме каркання.— Ти не знаєш, де Корморан?
— Правда? — здивувалася Робін. Вона познайомилася з Алом кілька років тому, але знала, що вони зі Страйком не близькі.— Ні, Пат, я не знаю, де він. Ти не писала йому есемески? Мабуть, він не може зараз говорити.
— Так, я йому лишила повідомлення на автовідповідачі,— відгукнулася Пат.— Гаразд, буду далі в нього стукати. Па-па.
Робін пішла далі, забувши про каву,— так цікаво їй стало, навіщо це Ал прийшов до офісу. Ал їй свого часу сподобався; здавалося, що він у захваті від старшого брата, і Робін здалося це дуже милим. Ал був не дуже схожий на Страйка — невисокий, з прямим волоссям, вузькою щелепою і легкою косоокістю, успадкованою від їхнього зіркового батька.
Думаючи про сім’ю Страйка, Робін завернула за ріг, побачила Метью — і аж зупинилася від дрожу, що її протяв. Він виходив з таксі, вбраний у чорне пальто, якого Робін раніше не бачила. Він обернув голову, і якусь мить вони дивилися одне на одного, мов стрільці, готові до двобою. Тоді в Робін задзвонив мобільний; вона автоматично потягнулася по нього, а коли підвела голову, Метью вже зник у будівлі.
— Алло?
— Привіт,— сказав Страйк,— отримав листа від Оукдена. З країни він їде, ти ба.
Робін глянула на годинник. Лишилося п’ять хвилин, а її адвокатки Джудит ніде не видно. Вона притулилася до холодної кам’яної стіни й мовила:
— Я те саме подумала. Ти не передзвонив Пат?
— Ні, а що?
— Ал прийшов до офісу.
— Який ще Ал?
— Твій брат Ал.
Коротка пауза.
— От бляха,— тихо вилаявся Страйк.
— Де ти? — спитала Робін.
— У супермаркеті в Чинфорді. Наша білява подруга зі Сток-Ньюїнгтону вийшла на закупи.
— Що купує?
— Для початку — піногуму й листи МДФ,— відповів Страйк.— А допомагає їй тип зі спортзали Мутного. А ти де?
— Чекаю під конторою юристів Метью. Сьогодні досудове врегулювання,— відповіла Робін.
— Чорт,— сказав Страйк,— я забув. Щасти тобі. Слухай... якщо хочеш решту дня відпочити...
— Я не хочу відпочивати,— відповіла Робін. Оддалік вона помітила Джудит у червоному пальті, яка прямувала в її бік.— Я планую потім заїхати до Бетті Фуллер. Треба йти, Корморане. Потім поговоримо.
Вона закінчила дзвінок і пішла назустріч Джудит. Та широко усміхнулася.
— Як ви? — спитала вона, поплескавши Робін по передпліччю вільною рукою; в другій була валізка.— Все буде добре. Дозвольте говорити мені.
— Гаразд,— відповіла Робін і усміхнулася настільки тепло, наскільки спромоглася.
Вони разом піднялися до невеликого фоє, де їм назустріч рушив міцний чоловік у костюмі та з зачіскою а-ля Цезар. Він недбало усміхнувся, простягаючи Джудит руку.
— Пані Коббс? Ендрю Шенстоун. Пані Еллакотт? Як ся маєте?
Від його потиску в Робін заболіла рука. Шенстоун і Джудит рушили в подвійні двері, розмовляючи про затори в Лондоні, а Робін пішла слідом за ними. У горлі пересохло; вона почувалася дитиною, яка не встигає за батьками. Темний коридор, а тоді вони завернули до невеликої конференц-зали з овальним столом і затертим синім ковроліном на підлозі. Метью сам-один сидів за столом. Пальта він не скинув; коли вони зайшли, він посовався на стільці. Робін, сідаючи навпроти, глянула йому просто в обличчя. На її подив, Метью негайно відвів очі. А вона уявляла, що він злісно дивитиметься через стіл з отим дивним вищиром, схожим на оскал сердитого собаки, який з’являвся в нього під час сварок наприкінці їхнього шлюбу.
— Ну гаразд,— почав Ендрю Шенстоун, знову усміхнувшись, а Джудит Коббс розгорнула папку, яку принесла з собою. Перед Шенстоуном лежав закритий шкіряний кейс для документів.— Позиція вашої клієнтки лишається такою самою, як і в листі від чотирнадцятого числа, я правильно розумію, Джудит?
