Робін у тінях у протилежному кутку кімнати відчула ніби удар електричним струмом. Щоб Страйк навіть натякнув на ідею третьої сторони підштовхнути їх до романтичних стосунків? Безпрецедентно! Хіба вони не поводилися завжди так, ніби нічого подібного нікому навіть на думку на має спасти? Хіба не вдавали, що певних небезпечних моментів ніколи не було — що вона не ходила перед ним у зеленій вечірній сукні й не обіймала його, стоячи у весільній сукні та знаючи, що і в його голові майнула думка про втечу разом?
— Так,— відповіла нарешті вона.— Я боялася... власне, мені було через це ніяково, бо я сама ніколи...
— Ні-ні,— швидко відповів Страйк.— Я б ніколи не подумав, що ти можеш...
Робін чекала, що він скаже ще щось. Раптом вона гостро усвідомила, що на поверх вище є ліжко, а підніматися туди хвилини дві. І подумала — точно як Страйк: усі мої звитяги й жертви опиняться в небезпеці, якщо я дозволю цій розмові звернути кудись не туди. Наші стосунки назавжди затьмарить ця незграбність, ця ніяковість.
Ба гірше, Робін боялася виказати себе. Почуття, в якому вона не зізнавалася ні Метью, ні матері, ні Ільзі, ні самій собі, має і далі лишатися прихованим.
— Вибач,— мовив Страйк.
Про що це він, подумала Робін. Серце шалено калатало; вона ковтнула ще віскі й тільки тоді спитала:
— Чого ти вибачаєшся? Ти ж не...
— Вона ж моя подруга.
— І моя тепер теж,— сказала Робін.— Я... думаю, вона просто не може стриматися. Бачить, що різностатеві друзі ладнають, і...
— Так,— погодився Страйк, нашорошивши вуха: то ось хто вони? Різностатеві друзі? Не бажаючи полишати тему чоловіків і жінок, він мовив: — Ти мені не розповідала, як минулося досудове врегулювання. Як це він так легко погодився, коли стільки часу тягнув?
— Сара вагітна. Вони хочуть одружитися раніше, ніж вона народить... чи, знаючи Сару, поки вона ще зможе влізти в дизайнерську сукню.
— Чорт,— тихо мовив Страйк, не знаючи, чи сильно Робін засмучена. Він не міг витлумачити її тон, не бачив її як слід: в офісі лежала густа тінь, але світло вмикати не хотілося.— А він... ти такого чекала?
— Мабуть, слід було,— відповіла Робін з усмішкою, якої не побачив Страйк, але від якої у неї заболіло розбите обличчя.— Мабуть, їй набридло, що Метью так тягне з розлученням. Коли він хотів завершити роман з нею, вона лишила в нашому ліжку свою сережку, щоб я знайшла. А тут злякалася, що він не зробить пропозиції, і забула прийняти пігулку. Це ж тільки так жінка може контролювати чоловіка? — спитала вона, на мить забувши про Шарлотту й дитину, яку та буцімто втратила.— Я тепер думаю, що вона йому повідомила про вагітність після першого скасування досудового врегулювання. Метью сказав, то вийшло випадково... може, він і не хотів тієї дитини, коли вперше про неї почув...
— А ти хочеш дітей? — спитав Страйк у Робін.
— Раніше думала, що хочу,— повагом відповіла Робін.— Коли ще гадала, що ми з Метью... ну знаєш, що ми разом назавжди.
Робін сказала це, і до неї повернулися спогади про давні мрії про сім’ю, яка ніколи не існувала, але їй здавалася дуже реальною.
Коли Метью зробив їй пропозицію, вона дуже чітко уявила себе і його з трьома дітьми (компроміс між його родиною, де дітей було двоє, і її, де їх було четверо). Дуже чітко Робін уявляла, як Метью підбадьорює сина, який учиться грати в регбі, як він сам колись; як Метью дивиться на донечку на сцені, бо та грає Марію у шкільному вертепі. Тепер Робін вразило те, наскільки стандартними були ці мрії — ніби очікування Метью стали її власними.
Сидячи в темряві зі Страйком, Робін подумала, що Метью насправді був би добрим батьком для дітей, яких очікує: іншими словами, для хлопчика, який хотів би грати в регбі, чи дівчинки, яка хоче танцювати в балетній пачці. Він би носив їхні фото в гаманці, приходив би до школи, обіймав би їх у потрібну мить, допомагав з домашнім завданням. Метью був не позбавлений доброти: він відчував докори сумління, коли вчиняв погано. Але те, що Метью вважав хорошим, було надто сильно забарвлено думкою інших людей, їхніми судженнями про прийнятне й бажане.
— А тепер я навіть не знаю,— по короткій паузі провадила Робін.— Не уявляю, як я з дітьми виконуватиму цю роботу. Думаю, я буду розриватися... а я більше ніколи не хочу розриватися. Метью завжди насаджував мені почуття провини за цю професію, хотів віднадити: і заробляю я мало, і працюю забагато, і ризикую... а я цю роботу люблю,— затято додала Робін,— і не хочу більше за це вибачатися... А ти? — спитала вона в Страйка.— Ти хочеш мати дітей?
— Ні,— відповів Страйк.
Робін засміялася.
— Що смішного?
— Я виголосила цілу промову, копирсалася тут у власній душі, а ти такий: ні.
— Я не мав би народитися, правда? — спитав Страйк з темряви.— Я — нещаслива випадковість. Не планую повторювати цю помилку.
Знову мовчанка, а тоді Робін суворо сказала:
— Ну, Страйку, не можна собі так потурати.
