— Що? — Страйк так здивувався, що засміявся. Коли він пояснив те саме Шарлотті, вона зрозуміла й погодилася. Якось п’яна мати сказала юній Шарлотті, що думала зробити аборт замість її — Тому що... та Господи Боже, хіба можна дозволяти обставинам власного зачаття визначати ціле життя! Якби всі, кого зачали випадково, відмовилися б народжувати дітей...
— Стало б значно краще, правда? — щиро спитав Страйк.— Планета перенаселена. І хай там що, жодна дитина з тих, що я знаю, не надихає мене мати власних.
— Тобі подобається Джек.
— Подобається, але Джек — одна дитина на бозна-скільки. Діти Дейва Полворта... ти знаєш, хто такий Полворт?
— Твій найкращий друг,— сказала Робін.
— Полворт — мій найдавніший друг,— виправив Страйк.— А мій найкращий друг...
На якусь мить він завагався, чи скаже це, але віскі прибрало запобіжники, які він визначив для себе; чому б і не сказати?
— ...це ти.
Робін була така вражена, що їй відняло мову. Жодного разу за ці чотири роки Страйк не казав їй, що вона означає для нього, так прямо. Про симпатію треба було здогадуватися з випадкових зауважень, дрібних актів доброти, ніякового мовчання, вчинків у хвилини стресу. Тільки раз у житті Робін почувалася як нині — і несподіваним дарунком, який збудив це почуття, була заручна каблучка з сапфіром і діамантами, яку вона, ідучи від чоловіка, що подарував її, лишила в його будинку.
Робін хотіла якось віддячити, але якусь хвильку не могла нічого сказати — горло стиснулося.
— Я... це взаємно,— мовила вона, стараючись не виказувати надмірного щастя.
Страйк на дивані неясно відзначив, що на металевих сходах унизу хтось є. Іноді графічний дизайнер з нижнього поверху затримувався допізна. Але здебільшого Страйк насолоджувався тим, що Робін відповіла взаємністю на його зізнання в прихильності.
Не без допомоги віскі він згадав, як обнімав її на сходах на весіллі. Зараз вони найближче за два останні роки підійшли до тієї миті, й повітря стало густим від усього несказаного, і Страйк знову почувався так, ніби стоїть на краю і зараз кинеться в прірву. «Хай лишається як є»,— підказувало йому похмуре «я», що прагнуло самотньої квартири на горищі, свободи, спокою. «Ну ж бо»,— шепотів мерехтливий демон, якого вивільнив віскі. Як і Робін кілька хвилин тому, Страйк чітко усвідомив, що вони сидять за кілька метрів від двоспального ліжка.
Кроки зупинилися за скляними дверима офісу. Ні Страйк, ні Робін не встигли зреагувати, а двері вже відчинилися.
— Світло вирубало, чи що? — спитав Барклей і клацнув вимикачем. Якусь мить усі здивовано дивилися одне на одного, а тоді Барклей сказав:
— Ти просто довбаний геній, Р... дідько, а з обличчям що?
Моргаючи від яскравого світла, Робін потягнулася по крижаний пакет.
— Страйк мені врізав. Випадково.
— Ісусе,— зронив Барклей.— Лячно уявити, що він може зробити навмисно. Як таке вийшло?
— Моє обличчя потрапило під його лікоть,— відповіла Робін.
— Гм-гм,— озвався Барклей, голодними очима дивлячись на майже спорожнілі коробки з-під індійської їжі.— А це що? Компенсація?
— Саме так,— кивнула Робін.
— Це тому ви не відповідаєте на дзвінки останні три години?
— Чорт, вибач, Семе,— сказала Робін, дістала мобільний і подивилася на екран. Відколи вона вимкнула звук в «Американському барі», мала п’ятнадцять пропущених від Барклея. Так було приємно побачити, що вона не прочитала кілька повідомлень від Морриса, одне — з картинкою.
— Який ти молодець, що сам прийшов,— відзначив трохи п’яний Страйк. Він не знав, радіти чи дратуватися через те, що Барклей перервав момент, але вирішив, що перш за все дратується.
— Жінка забрала малу до своєї мами,— сказав Барклей.— Тож я подумав — принесу благу звістку особисто.
Він поклав собі попадум і всівся на бильце дивана на тому боці від Страйка.
— Взнав я, нащо ШМ їздить до Сток-Ньюїнгтону. Все точно як Робін сказала. Готові до такого?
— Що? — спитав Страйк, дивлячись то на Барклея, то на Робін.— Коли це...
— Трохи раніше,— відповіла Робін,— перед зустріччю.
