— Щойно я народила, він відібрав малюка і сказав, що вб’є його. Утопить в туалеті на вулиці. Я молила не робити цього. Молила зберегти малюкові життя. Я довго не знала, чи бажаю, щоб він помер, чи щоб жив, та коли бачиш дитину, береш її на руки... він був сильний, Денніс, він хотів жити, це було видно. Так було кілька тижнів — Одрі все погрожував убити дитину. Але потім сусіди почули плач... і погрози, мабуть, теж почули. Він зрозумів, що вже не зможе це приховати; надто довго чекав. Тож [Одрі] зареєстрував народження, але збрехав про дату, щоб ніхто не питав, нащо він стільки чекав. Ніхто б не сказав, що це сталося раніше, ніхто не рахував. До мене не приходила ні повитуха, ні акушерка, ніхто...
Крід часто надсилав мені в листах довгі відповіді, на які не мав часу на інтерв’ю. За кілька місяців він написав мені про власні підозри щодо свого батька таке:
«Я часто бачив у дзеркалі обличчя свого буцімто прийомного діда. З віком схожість ставала дедалі більшою. Я мав такі самі очі, вуха тієї самбі форми, той самий нездоровий колір обличчя, ту саму довгу шию. Він був більший за мене, мужніший на вигляд, і гадаю, що почасти він так ненавидів мене за те, що не хотів бачити власні риси в слабкій дівчачій подобі. Вразливість він зневажав...»
— Так, звісно, Денніс був його дитиною,— розповіла мені Аґнес.— Він [Одрі] спав зі мною з тринадцятьох років. Нікуди не пускав, ні з ким не дозволяв зустрічатися. Коли мама зрозуміла, що я при надії, він їй сказав, я потай виходила до когось. А що він ще міг сказати? Мама йому повірила. Або вдала.
Агнес втекла з будинку свого вітчима невдовзі по тому, як Деннісові минуло два роки. Їй тоді було шістнадцять з половиною.
— Я хотіла забрати Денніса, але тікала вночі й мала робити все тихо. Я не мала куди піти, не мала роботи, грошей. Тільки хлопця, який пообіцяв за мною наглянути. Тож я втекла.
Свого первістка вона побачить ще двічі в житті. Дізнавшись, що Вільяма Одрі посадили на дев’ять місяців за побиття, Аґнес повернулася до будинку матері, сподіваючись викрасти Денніса.
— Бертові [першому чоловіку] я збиралася сказати, що це мій небіж, бо Берт про ту історію нічого не знав. Але Денніс мене не впізнав. Він тримався за мою маму, до мене не говорив, і мама мені сказала, що тепер уже запізно і якщо він мені такий потрібний, то не треба було тікати. Тож я пішла, не забравши його.
