Дебора тицьнула в напрямку вітальні.
— Я збігаю гляну,— впевнено промовив Барклей і рушив у вітальню.
— Не їж усі, Семмі,— сказала Дебора й заходилася знову методично терти стіни на кухні.
— Це мені подарували, дурненька,— озвався Самайн з повним ротом шоколаду.
Робін попрямувала за Барклеєм, борючись із відчуттям, що все це абсолютно нереально. Невже Страйкові підозри можуть виявитися обґрунтованими ?
Два хвилясті папужки цвірінькали у клітці в кутку вітальні, застеленій, як і коридор, ковроліном у брунатних і жовтогарячих тонах. На спинці канапи було розстелене плетене клаптеве покривало. Барклей саме роздивлявся майже зібраний пазл, на якому єдинороги стрибали через веселку. Робін роззирнулася. Меблів було небагато. Крім канапи і клітки з папужками, тут ще були тільки маленьке крісло, телевізор, на якому стояла урна, й невеличка книжкова шафа, де на полицях було кілька старих книжок у м’яких обкладинках і трохи дешевих прикрас. Очі Робін затрималися на єгипетському анху — символі вічного життя, намальованому на брудній зеленій стіні.
«Вона у святому місці».
— Під підлогою? — пробурмотіла Робін до Барклея.
Той похитав головою, багатозначно дивлячись на пазл із єдинорогами, й ногою вказав на величезний пуф, на якому той пазл збирали.
— О Боже, ні,— прошепотіла Робін, не стримавшись.— Думаєш, тут?
— В іншому разі довелось би піднімати ковролін,— промурмотів Барклей,— пересувати меблі, знімати мостини... і хіба від такого тріснула б стеля? Та й сморід...
У кімнату неквапом зайшов Самайн, який їв уже друге печиво, загорнуте у фольгу.
— Хочете какао чи ні? — запитав він, дивлячись на коліна Робін.
— Е... ні, дякую,— усміхнулася до нього Робін.
— А він хоче какао чи ні?
— Ні, дякую, приятелю,— відповів Барклей.— А можна переставити цей пазл? Нам треба зазирнути під нього.
— Дебора не любить, коли чіпають її пазл,— суворо мовив Самайн.
— Але ж потрібно довести, що чоловік унизу бреше,— сказала Робін.— Ну, що в нього стеля тріскається.
— Деборо,— гукнув Самайн.— Вони хочуть посунути твій пазл.
Він перевальцем вийшов з кімнати, а на порозі з’явилася його мати, не підводячи очей від взуття Робін, і сказала:
— Не можна рухати моїх єдинорогів.
— Нам лише треба зазирнути під них,— мовила Робін.— Обіцяю, я пересуну дуже обережно, нічого не порушивши. Можна перекласти на...
Вона роззирнулася, але на підлозі не було стільки місця, щоб умістився цілий пазл.
— Можете покласти в моїй спальні,— сказав Самайн, знову з’являючись у полі зору.— На моє ліжко... можна покласти на моє ліжко, Деборо.
— Чудова ідея,— з готовністю мовив Барклей, нахиляючись над картинкою.
— Спочатку загорни,— квапливо мовила Робін і сама загорнула крильця килимка, щоб не розсипалися шматочки пазлу.
— Молодець,— похвалив її Барклей і обережно виніс килимок з пазлом за двері, а за ним рушили Дебора, водночас збуджена і стривожена, і набундючений Самайн, який, схоже, пишався тим, що його план прийшовся до смаку цьому новому чоловікові у квартирі.
На кілька секунд Робін залишилася сама у вітальні, роздивляючись пуф, який був явно завеликий для такої маленької кімнати. Пуф був застелений покривалом родом із шістдесятих, підозрювала Робін: тонкою і вицвілою бавовною з буддистською мандалою у фіолетових тонах. Навіть висока жінка, скулившись, може вміститися в цей пуф,— якщо, звісно, вона худенька.
«Не хочу я туди зазирати,— знагла подумала Робін, знову охоплена панікою. Не хочу бачити...»
Але зазирнути доведеться. І побачити доведеться. Саме для цього вона сюди і прийшла.
Повернувся Барклей, а за ним — зацікавлений Самайн і стривожена Дебора.
— Він не відчиняється,— сказала Дебора, вказуючи на пуф.— І взагалі його не можна відчиняти. Облиште його.
— Тут зберігалися мої іграшки,— мовив Самайн.— Правда ж, Деборо? Колись давно. Але мій-тато-Ґіерм більше не хотів, щоб я їх там тримав.
— Його не можна відчиняти,— втомлено повторила Дебора.— Облиште його, не чіпайте.
— Деборо,— тихо мовила Робін, підходячи до старшої жінки,— потрібно з’ясувати, чому внизу стріскається стеля. Ви же знаєте, як сусіда знизу постійно скаржиться й хоче, щоб ви з Самайном виїхали?
— Я не хочу виїжджати,— миттю озвалася Дебора, й на частку секунди її темні очі практично зустрілися з очима Робін, а потім знов утупилися у візерунчастий ковролін.—
— Ні,— сказала Робін, швидко обходячи Дебору й перегороджуючи їй дорогу на кухню, де біля холодильника на стіні висів старий телефон. Робін сподівалася, що Дебора не розчула в її голосі паніку.— Ми прийшли замість Клер, розумієте? Щоб допомогти з тим сусідою знизу. Але ми думаємо — ми з Семом...
— Мій-тато-Ґіерм називав мене Семом,— сказав Самайн. Правда ж, Деборо?
— Як мило,— зронила Робін і вказала на Барклея.— Цього чоловіка теж звати Семом.
— Його звати Сем, так? — радісно перепитав Самайн і сміливо звів погляд на Барклеєве обличчя, перш ніж з усмішкою знову відвести очі.— Двоє Семів, Деборо! Двоє Семів!
Робін звернулася до приголомшеної Дебори, яка переступала з ноги на ногу, що нагадувало синову ходу перевальцем.
