— Так,— відповіла Робін набагато спокійніше, ніж почувалася всередині. Вона сіла на пуф, хоч це і здавалося блюзнірством. «Вибачте, Марго. Вибачте».
— А тепер я мушу подзвонити, Деборо. А потім, думаю, ми всі вип’ємо какао.
Колією Південно-східної залізниці з гуркотом і гримотінням проїхав потяг. Страйк, який стояв на тому боці вулиці, відчув, як у кишені завібрував мобільний, і витягнув його, але декілька секунд вигрім стояв такий, що Страйк не одразу розчув Робін.
— ...її знайшли.
— Повтори? — крикнув він, коли потяг поторохтів далі.
— Ми... її... знайшли. Всередині пуфа у вітальні. Її залили цементом, але трохи видніється череп і, напевно, стегно.
— Чорт.
Страйк підозрював, що тіло заховали в квартирі Аторнів, та неможливо звикнути до того, що знаходиш мертву людину.
— Цементом? — перепитав Страйк.
— Так. Поганенько перемішаним. Зроблено невправно. Але свою справу він виконав. Мабуть, майже цілковито приховав запах.
— Ну й навантаження на підлогу.
— Це точно. Ти де? — запитала Робін.
— Під її будинком, уже заходжу. Так, дзвони в службу надзвичайних ситуацій, а потім Лейборнові й розкажи йому, де я і навіщо. Це має прискорити події.
— Гаразд. Щасти!
Страйк натиснув відбій. Нині, коли дощ ущух, непоказна вулиця з блочними будинками стояла тиха, і на зміну грому прийшло пташине цвірінькання. Страйк, який чекав у непомітному місці, вийшов на вулицю, проминув три будинки, а біля четвертого звернув ліворуч, подолав коротку доріжку через газон і затарабанив у темно-червоні двері.
Тюль ворухнувся, і з’явилося сердите обличчя Дженіс Бітті. Страйк вітально підніс руку. Фіранка опустилася.
Чекати довелося трохи довше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на короткий перехід з вітальні в коридор, але нарешті Дженіс відчинила двері. Сьогодні вона була вся в чорному, а на ногах мала овчинні капці. Її чисті сині очі в сталевих окулярах дивилися лагідно й невинно, як завжди. Сива й рожевощока, вона поглядала на детектива знизу вгору, хмурячись, але мовчала.
— Можна увійти? — поцікавився Страйк.
Запала довга пауза. Надворі цвірінькали пташки, і Страйк мимохідь пригадав хвилястих папужок у квартирі Аторнів, але з голови не йшов образ черепа і стегна, які стирчать з цементу.
— Якшо це так потрібно,— повільно відповіла Дженіс.
Страйк рушив за нею в червону вітальню з її дешевим кармазиновим турецьким килимом, аплікаціями з сухих квітів і вицвілими світлинами. На коминку, який Дженіс запалила попри тепло вересневого дня, зблискувала на сонці скляна карета Попелюшки, запряжена шестериком коней.
— Хочете чашку чаю? — запитала Дженіс.
— Було б чудово,— відповів Страйк, гостро усвідомлюючи нереальність ситуації.
Слухаючи, як віддаляються приглушені капцями кроки й відчиняються двері на кухню, він дістав мобільний, увімкнув диктофон і поклав телефон на бильце крісла, в якому сидів минулого разу. Далі Страйк дістав пару латексних рукавичок і безшумно пішов слідом за Дженіс із кімнати — витертий килим приглушував його кроки.
У дверях він завмер, дослухаючись до тихого булькання окропу під кришкою чайника і дзенькання чайних ложечок; відчинився буфет. Одним пальчиком Страйк штовхнув кухонні двері.
Дженіс рвучко розвернулася. Глянувши на нього круглими очима, вона схопила з таці одне з фаянсових горняток і квапливо піднесла до вуст, але Страйк уже зробив крок до неї. Стиснувши її зап’ясток рукою в латексній рукавичці, він силою відсунув горнятко від її вуст, відчуваючи кістки під м’якою плоттю і пергаментною старечою шкірою. Вільною рукою він забрав у жінки горнятко й роздивився його. На дні плавав добрий дюйм в’язкої білої рідини. Досі тримаючи Дженіс за зап’ясток, Страйк зазирнув у чайник, де теж була рідина, а потім відчинив буфет.
Він увесь був заставлений баночками пігулок, гербіцидами, відбілювачем і скляними банками, повними сухого зілля — рослин, листя і грибів: це був склад отруйниці, свідчення того, що вона життя присвятила старанному вивченню методів заподіяти смерть під виглядом зцілення.
— Мабуть, чаю я не питиму,— сказав Страйк.— Може, побалакаємо?
Жінка не опиралася, коли він за зап’ясток повів її назад у вітальню й усадовив у крісло.
— Убивство й самогубство — чудовий вихід,— сказав Страйк, стоячи над нею,— але щось не хочеться мені стати жертвою номер... скільки там їх було?
Дженіс нічого не відповіла. Тільки шок читався в її круглих синіх очах.
