— Це правда,— погодилася Джудит, явно бажаючи просто заспокоїти Робін,— однак відмова навіть спробувати процедуру досудоного врегулювання — дуже поганий хід для вас обох. Жоден суддя не зрозуміє тих, хто не спробував вирішити справу миром, не доводячи її до суду.
Насправді — і Робін знала це, і знала, мабуть, і Джудит — Робін просто не хотіла зустрічатися з Метью і юристом, який написав ті холодні, сповнені погроз листи.
— Я уже казала йому, що мене не цікавить спадок його матері,— сказала Робін.— Я тільки хочу повернути зі спільного рахунку кошти, які мої батьки вклали в наше перше житло.
— Так,— дещо втомлено кивнула Джудит, бо Робін повторювала ці самі слова на кожній їхній зустрічі.— Та ви розумієте, що його позиція...
— ...така, що я нічого не вкладала в спільні витрати, і він мусив мене утримувати, оскільки він узяв шлюб з кохання, а я, бачте, шукачка легких грошей.
— Вас це явно засмучує,— сказала Джудит уже без усмішки.
— Ми були разом десять років,— мовила Робін, безуспішно намагаючись тримати себе в руках.— Коли він учився, а я працювала, за все платила я. Невже треба було зберігати чеки?
— Ви можете згадати про це на особистій зустрічі...
— Та він тільки розсердиться,— відповіла Робін.
Вона піднесла руку до обличчя і затулила його, зненацька ладна заплакати.
— Гаразд, добре. Спробуємо досудове врегулювання.
— Це розумне рішення,— знову заусміхалася Джудит Коббз.— Я напишу «Брофі, Шенстону і...»
— Принаймні матиму шанс сказати Метью, що він — кінчене лайно,— раптом розлютилася Робін.
Джудит відповіла смішком.
— О, я б не радила цього робити,— сказала вона.
«Та ти що?» — подумала Робін, дивлячись на фальшиву усмішку, і підвелася.
Коли вона вийшла від адвокатки, здійнявся зимний вологий вітер. Робін рушила назад до Фінборо-роуд; вітер задував пасма волосся в очі, обличчя заніміло від холоду, і врешті-решт вона зайшла до маленької кав’ярні й там, усупереч власним правилам здорового харчування, купила велике лате й шоколадний брауні. Робін сіла за столик під вікном і дивилася на поливану дощем вулицю, насолоджуючись затишком, тістечком і кавою, аж тут задзвонив мобільний.
Страйк.
— Алло,— відповіла Робін з повним ротом брауні,— вибач, я їм.
— Я б теж попоїв,— відповів Страйк.— Знову стирчу тут під чортовим театром. Боюся, Барклей правий: на Балеруна ми нічого не накопаємо. Маю новини про Бамборо.
— Я теж маю,— вимовила Робін, нарешті проковтнувши,— але новини так собі. Діти Вілми Бейліс не бажають з нами спілкуватися.
— Діти прибиральниці? А чого?
— Вілма померла вже не прибиральницею,— нагадала Робін,— вона працювала в соціальній службі.
Звідки взялася ця потреба його виправити? Мабуть, річ у тім, що коли Вілма Бейліс може навічно лишитися прибиральницею, то й на Робін можна вічно казати «тимчасова секретарка».
— Добре, то чого з нами не хочуть спілкуватися діти працівниці соціальної служби? — спитав Страйк.
— Донька, яка мені дзвонила — Іден, старша,— сказала, що вони не бажають згадувати важкий для родини час. Сказала, що справа не в Марго, а тоді почала суперечити сама собі, бо коли я сказала, що нас цікавить лише Марго... точних слів не пригадаю, але загальний сенс був такий, що розмови про зникнення Марго — це для них розмови про особисте.
— Ну, на початку сімдесятих їхній батько був за ґратами, а Марго умовляла Вілму взяти розлучення,— нагадав Страйк.— Мабуть, справа в цьому. Як гадаєш, варто їй передзвонити? Спробувати переконати?
— Не схоже, що вона може передумати.
— І вона сказала, що говорить за своїх братів і сестер, так?
— Так. Одна з сестер проходить курс хіміотерапії. Іден окремо попередила, що нам не можна з нею розмовляти.
— Добре, з нею не розмовляй, а з іншими спробуй.
— Іден це не сподобається.
— Можливо, але що нам втрачати?
— Та нема чого,— погодилася Робін.— А у тебе які новини?
— Медсестра з клініки й ота друга працівниця реєстратури, не Глорія Конті...
— Айрін Булл,— підказала Робін.
— Айрін Булл, нині Гіксон, так... обидві будуть раді з нами поспілкуватися. Виявляється, вони ще з тих часів дружать. Айрін з радістю
прийме нас і Дженіс у себе вдома цієї суботи. Думаю, нам варто піти туди разом.
Робін увімкнула гучний зв’язок, щоб перевірити на телефоні графік на суботу. В календарі було зазначено таке: «День народження Страйка / Дівчина Вторака».
— Я маю стежити за подругою Вторака,— сказала Робін, перемкнувшись на звичайну розмову.
— Тьху на те, хай Моррис стежить,— відповів Страйк.— Ти за кермом... якщо ти не проти,— додав він, і Робін усміхнулася.
— Я не проти,— сказала вона.
— От і добре,— підсумував Страйк.— Відпочивай там.
Він повісив слухавку. Робін повернулася до свого брауні й доїла його повільно, насолоджуючись кожним шматочком. Попри перспективу перемовин з Метью (і явно завдяки давно потрібній дозі шоколаду), вона почувалася значно щасливішою, ніж десять хвилин тому.
