Абсолютно раптово Страйк відчув страшний гнів — гнів через маленького хлопчика, який би душу продав, щоб отримати від батька вітання на день народження. Він давно переріс будь-яке бажання контактувати з Джонні Рокбі, але не забув болю, якого завдавала в дитинстві ненастанна відсутність батька: однокласники робили листівки на День батька, незнайомі дорослі питали, чого це він ніколи не бачив Рокбі, інші діти дражнили його, наспівували пісні гурту «Дедбітс», казали, що мати народила його винятково заради грошей Рокбі. Страйк дуже добре пам’ятав болісне бажання (яке загострювалося на день народження чи Різдво), щоб батько надіслав щось чи подзвонив, щоб просто показав, що знає про саме існування сина. Страйк ненавидів спогади про ці фантазії навіть більше, ніж спогади про біль, якого завдавала їхня нездійсненність. А найбільше ненавидів згадувати про те, як у ранньому дитинстві обманював сам себе й виправдовував батька: може, той не знає, куди вони з мамою переїхали, й відіслав листівку на стару адресу, може, він хоче зустрітися з сином, просто не може його знайти.
Де був Рокбі, коли його син був ніким? Де він був щоразу, коли Леда знову пускалася берега і на допомогу мчали Тед і Джоан? Де він був усю ту тисячу разів, коли його присутність реально щось означала б, а не видавалася б спробою гарно показати себе в пресі?
Рокбі не знав про сина нічого, тільки що він детектив — звідси й цей ідіотський пес, «Пішов ти зі своєю обісраною листівкою». Страйк розірвав листівку надвоє, тоді начетверо, а тоді викинув у смітник. Спалив би, але ж спрацює сигналізація.
Цілий ранок гнів пульсував у нього всередині, ніби електричний струм. Цей гнів бісив Страйка, бо виходило, що Рокбі ще має якусь владу над його емоціями. Виїжджаючи в бік Ерлз-Корту, де його мала підібрати Робін на машині, Страйк уже майже бажав, щоб днів народження взагалі не існувало.
Коли за сорок п’ять хвилин Страйк вийшов з метро з великим шкіряним записником у руках, Робін, яка чекала в «лендровері», подумала, що ще не бачила його таким похмурим.
— З днем народження,— сказала вона, коли Страйк відчинив дверцята з пасажирського боку.
Страйк одразу побачив на приладовій панелі конверт і маленький пакунок.
«Бляха».
— Дяка,— буркнув він, ще похмурнішавши, і сів.
Робін виїхала на дорогу та спитала:
— Ти такий злий, бо тобі стукнуло тридцять дев’ять років, чи щось сталося?
Страйк не мав охоти говорити про Рокбі, але вирішив зробити над собою зусилля.
— Та просто не виспався. Вчора до ночі сидів над останньою коробкою зі справи Бамборо.
— Я хотіла це зробити ще
— Ти мала взяти вихідний,— відповів Страйк, розриваючи конверт.— І в тебе ще купа їх лишилася.
— Знаю, але це було б цікавіше, ніж прання.
Страйк побачив її листівку: акварель з краєвидом Сент-Моса. Мабуть, нелегко було знайти таке в Лондоні.
— Краса,— сказав він,— дякую.
Розгорнувши листівку, Страйк прочитав:
Раніше вона не писала йому цьомиків, але Страйкові сподобалося. Навіть настрій піднявся. Він розгорнув пакуночок з подарунком і виявив у ньому пару навушників, таких самих, як ті, що влітку поламав у Сент-Мосі малий Люк.
— О, Робін, це ж... дякую! Клас. Я собі так і не купив нових.
— Та знаю,— відповіла Робін.— Я помітила.
Ховаючи листівку назад у конверт, Страйк пообіцяв собі купити їй щось пристойне на Різдво.
— А то таємний щоденник Білла Талбота? — спитала Робін, скоса глянувши на записник у шкіряній палітурці в Страйка на колінах.
— Саме так. Покажу тобі після розмови з Айрін і Дженіс. Повне божевілля, якісь дивні малюнки, знаки.
— А що було в останній коробці поліційних матеріалів? Щось цікаве? — спитала Робін.
— Виявляється, так. Деякі записи поліції з 1975 року, які перемішалися з пізнішими документами. Є цікаві речі. Наприклад, Вілму, прибиральницю, звільнили за кілька місяців після зникнення Марго, але не за пиятику, як казав Ґупта, а за крадіжки. У пацієнтів почали зникати дрібні гроші. Також я дізнався, що на другий день народження Анни до їхнього будинку дзвонила жінка, яка назвалася Марго.
— Боже, який жах,— сказала Робін.— Це хтось так пожартував?
— Поліція вважає, що так. Дзвінок відстежили до таксофону в Марлебоні. Слухавку взяла Синтія, няня, яка стала другою дружиною Роя. Жінка назвалася Марго та сказала Синтії дбати про її доньку.
— Синтія повірила, що це була Марго?
— Вона розповіла поліції, що була в такому шоці, аж навіть не дуже зрозуміла, що саме казала їй та жінка. На її думку, то була наче й Марго, але якщо добре подумати, то ні. Хтось нею прикидався.
— Нащо люди таке роблять? — щиро збентежилася Робін.
— Бо кінчені,— відповів Страйк.— В останній коробці також є згадки про те, хто й де буцімто бачив Марго після зникнення. У всіх випадках доведено, що то була не вона, але я склав перелік і скину його тобі. Не проти, якщо я закурю?
— Та кури,— мовила Робін, і Страйк опустив скло.— Я тобі вчора теж дещо скинула. Власне, дрібницю. Пам’ятаєш флориста Альберта Шиммінгза...
