Голоси їх далі почали притихати, і Туманов, хоч присів тут же в другому кутку, перестав розбирати, про що вони умовлялися.
Потім обидва телефоністи змовкли, навіть шубовстання в долину гарматних снарядів і шипіння ракет поволі стихло, і довкола запанувала сонлива, але нервова тиша.
Поручик Туманов притулився спиною до стінки, з насолодою витяг по долівці ноги й не встиг склепити очі, як раптом помітив, що на тому місці, де було німецьке кулеметне гніздо, на зруйнованому бруствері з'явився солдат.
На ньому була австрійська уніформа, а на голові замість каски — кругле кепі. Туманов схопив бінокль і втупив гострий зір у цю ніби вирізьблену на темній стіні муштровану постать. За її спиною ледве намічалися контури ще трьох солдатів. Солдат у круглому кепі, ніби по команді, упав на коліно, і в його руках заходив викочений на бруствер кулемет. Він цілився, і цілився просто у віконце, звідкіля за ним зорив поручик Туманов. Було ясно, що руська сторожа спала, бо жодного пострілу й досі не пролунало із окопів, хоч постать кулеметника виднілася, мов чорна тінь від якогось хижого птаха.
Перше, що спало на думку Туманову, — це миттю вискочити до піхоти й зняти тривогу. І він, весь трясучись від пропасниці, стискуючи в руці наган, кинувся по зламаних земляних ходах. Ноги плуталися в телефонних дротах, він безперестану падав і ранив до крові собі руки об щось холодне й гостре. Коли ж, знесилений, знову підіймався на ноги й підводив голову, кулемет, як удав, невідступно стежив за ним своїм чорним оком. Туманов згадав, що блискучі погони на його френчі служать за найкращу мішень, він кинув френч на землю. Тепер на ньому залишалася звичайна студентська червона сорочка.
— Що це, топчете офіцерські погони, Туманов? — зненацька почувся над його головою роздратований голос. Він підняв очі. На бруствері, твердо впершись в землю ногами, стояв старший офіцер Забачта. В руках був карабін. — Для чого скинули френч, питаю?
— Він цілиться в погони, — замішано відповів Туманов.
— Щоб пристрелить вас? Доки він цього не встиг, бийте ви його.
— Але ж я, я протестую…
— Тоді він вас уб'є. Стріляйте! Станьте на бруствер!
Поручик Туманов покірливо, обсипаючи глину, виліз нагору і знову прошепотів:
— Я не можу, це дикунство.
— Він цілиться. Ну!
Туманов підніс наган і в цей момент помітив, як із ями, немов сиве телятко, до кулеметника виліз маленький хлопчик.
«Пастушок!» — мигнуло в голові Туманову, але палець уже натиснув на гашетку.
На скроню кулеметника ніби сіла муха, він раптом закинув назад голову й нахилився набік, але руки, брязнувши чимось сталевим, залишалися на кулеметі.
— Тату! — пронизливо крикнув пастушок. — Тату! — і з усієї сили смикнув кулеметника за руку.
Сталь задзвеніла ще дужче. Тепер Туманов побачив, що кулеметникові руки були прикуті до кулемета. Поручик зблід і втупив очі в сухе, деспотичне обличчя капітана Забачти.
— Ну, бачили, пане капітане?
— Дякую за службу! — відказав сухо й коротко Забачта й так само коротко прицілився з карабіна в пастушка. Але в цю хвилину пастушок востаннє смикнув із ланцюгів батькові руки, і десь натиснутий курок враз заставив кулемет заклекотати густим клекотом «кольта».
Першим упав униз Туманов, а слідом, випустивши карабін, скошений, мов сухий будяк, упав капітан Забачта. Його важкий чобіт із розгону вдарив закаблуком по скроні Туманова, і від цього в його очах замиготіли іскри, потім попливли червоні кола, загойдались, як на хвилях туману, і за цим зовсім розтанули.
Коли нарешті Туманов розплющив очі, небо, вже сіре, мов солдатська шинеля, важко висіло над дверима бліндажа. Поруч стояв телефоніст Свир і щось заклопотано бурмотів над самою головою, а густий клекіт «кольта» все ще гугонів у долині. Поручик повернувся, але всі кінцівки його тіла заклякли в скарлюченій позі, а в скроню ніби все ще давив закаблук капітана Забачти. Туманов пересилив біль і тихо підвівся. З-під голови на землю впав протигаз, який за ніч видавив на його скроні глибокий червоний рубець. Поручик здивовано оглянув бліндаж і свій вимазаний у глину френч і, завагавшись, спитав:
— А де капітан?
— Який, наш? — Телефоніст подзвонив. — Да… Куди?.. Ага… Капітан пішли кудись вночі й досі не поверталися.
Туманов недовірливо глянув на телефоніста, потім на те місце, де валявся протигаз, і глибока зморшка перетяла його лоб.
— Ти спав? — нарешті запитав він Свира, обмацуючи його вже тривожним поглядом.
Телефоніст закліпав червоними повіками:
— Нам не полатається спати.
Поручик знову обвів бліндаж і прислухався: в долині все ще клекотав кулемет.
— Ти не спав… Кулемет давно строчить?
— Тільки що загавкав. Мабуть, щось помітили в турків.
— А що вночі було?
— Дзвонив до нас батальйонний, так я сказав, що ви спите, потому як цілий день стріляли. А Цацоха пішов до піхоти чай гріти.
