— Тихо ж, як у вусі.
— А коли що, так позаду й резерви стоять.
Спочатку невеличка групка, потім більша, потім за Печорським полком — Онезький, і так нарешті майже вся бригада вилізла із окопів і, волочачи за собою рушниці, купами потягла до двох пробитих воріт у ворожих дротах. Вони йшли, як ідуть цікаві на місце катастрофи.
«Ну, що ж, краще пізно, аніж зовсім», — подумав Туманов, що ввесь час мовчки кусав собі губи. І коли телефоніст Цацоха, заздро позираючи на піхоту, попросився й собі: «Їй-богу, дістану дроту», — він тільки кивнув головою.
Цацоха, як затриманий в табуні кінь, підморгнув до свого кирпатого приятеля, вистрибнув із окопу і, збиваючи по дорозі рушницею червоні маки, побіг через зелену смугу в рештки повислого диму.
Командири з частиною солдатів стрибали вже поміж першою й другою лініями, а решта, здибавши вирви від снарядів важких батарей, зайнялись їх виміром.
— Мать… твою! Тридцять і шість кроків навкруги, бачили, а!
Декілька чоловік навіть стрибнули на дно ям і витикали звідти рушниці, було видно тільки багнети.
— Оце так глибина!.. Ох, мать!..
Цацоха був задоволений, що його батарея була центром уваги.
— А ви гляньте на окопи!
Окопи шириною й глибиною футів по сім були обшиті дошками, а над заваленими бійницями місцями стирчали ще дашки з товстих залізобетонних балок.
— Тютька в тютьку, як склепи.
— Німці — і більше нічого!
— І турки! Пригнали цілу дивізію.
Купка солдатів по черевиках присипаних трупів намагалася відгадати свого ворога й для цього стукала кривцями в товсті, цвяшками ковані підошви.
— Треба в ранець подивитися.
— Кинь: командири вже в другій лінії.
— Вони по хрести побігли, а нам хоч би сорочку.
— І телефон, братці, тоже вещ, — сказав Цацоха і, шмигаючи носом, юркнув по окопах. Він спочатку відчував себе мов на ярмарку: довкола метушилися збуджені люди, перегукувалися між собою і голосно дивувались міцним спорудам, а позаду над окопами, немов вийшли подивитися на гулі молодят, маячили під сонцем ті, хто не хотів утруждати себе в спеку зайвими рухами. Але коли Цацоха обернувся й помітив, що за Обринчевим лісом все ще спокійно теліпається німецька «ковбаса», йому стало моторошно.
— От гадюка, жде, мабуть, доки я її сам злапаю.
Із піхоти притягли телефон.
— Що там, товаришок? — запитав Цацоха, наставляючи одно вухо.
— Зліва зайняли вже станцію Мичищів, а праворуч підходять до села Ольховець.
— Ну? — Цацоха глянув уже сміливіше на «ковбасу». — Казав — злапаю, і злапаю, — і пустився бігти через обвали.
У другій лінії теж над кожним трупом, що визирав з-під землі, уже густим колом стояла піхота й намагалася по окремих речах відгадати національність ворога. Він був чомусь мало подібний до турків, яких гадали застати в німецьких окопах.
Цацоха почухав потилицю й кинувся по ходу сполучення, що починав спускатись уже в третю лінію окопів. Слідом за ним підтюпцем побіг піхотний полковник із купкою солдатів, між якими був і фельдфебель. Нараз збоку, з третьої лінії, вискочив у чорній касці з орлом солдат. Він, мабуть, хотів бігти вниз і нагло зустрівся очі в очі з Цацохою. Від несподіванки солдат закліпав очима, зблід і потім не крикнув, а заревів, як під обухом віл. Цацоха з розгубленою посмішкою скам'янів на місці, потім дриґнув у повітрі ногами й теж несподівано для себе, як буханець, покотився в глибоку яму.
«Ото нагнав бусурманові холоду, — подумав він, причаївшись на дні. Але тут же до його свідомості дійшло, що солдат був у чорній касці на білій голові, і Цацоха відчув, що холоне. — Так то німець. Німець?»
Він злодійкувато викарабкався наверх і боязко озирнувся назад. Двоє німців, схопивши за петельки полковника, мов вовки свиню, мовчки тягли його на долину, а фельдфебель уже перескакував обвали й щодуху гнав назад. Він, забувши про рушницю, вимахував руками й кричав:
— Німці, німці!
Цацоха відчув, як у ногах ніби запрацювали пружини. Він прищулив вуха, втяг голову в плечі і, як заєць від хортів, увірився ногам.
У другій лінії теж кричали:
— Вперед! Німці! Назад! Обдурили, бий їх! — і бігли вперед і назад. Серед галасу заклацали затвори й тріснуло декілька пострілів.
Цацоха все ще стрибав через обвали. Страх уже, як батіг, хльоскав його по босих ногах. У першій лінії німецьких окопів перегородив дорогу присипаний землею труп. Цацоха, не зупиняючись, стрибнув через нього і в ту ж мить відчув, як купа глини під ним розсунулась і він, перекидаючись, покотився кудись у темну яму. Спина, боки й голова бились об щось гранчасте, і з очей почали сипатись іскри.
Цацоха, падаючи стрімголов у безвість, несподівано згадав про чоботи, залишені у батарейного шевця, який напевно вже полагодив і тепер може їх привласнити. А головне — ніхто про це не буде знати. Його взяла досада. А все це через телефонний дріт, будь він проклятий! Іскри вже оберталися в круглу цятку. Він востаннє стукнувся головою, і нарешті все тіло ніби виприснуло із труби й розпласталося на чомусь вогкому.
