За дверима метушливо залопотіли паперами й зачовгали по підлозі повстяками. Нарешті двері відсунулися. Козаки майстерно робили вигляд, що зайняті нищенням «унутрішнього ворога».
— Бунчужний, і ти тут? — запитав здивований сотник.
Огрядний, у гарно пригнаній шинелі, бунчужний, з довгими козацькими вусами, замішано відповів:
— Кулемети провіряємо, пане сотнику.
— А що це ви читали?
Козаки перезирнулись.
— Словесністю займалися, пане сотник, — знову відповів за всіх бунчужний.
Лец-Отаманів ображено шарпнувся:
— Словесність різна буває. Це в газеті було чи прокламація? Де взяли?
— А-а, то Кудря щось там чув на Знам'янці, брехні якісь, ніби переговори… Хто там захоче з нами балакати!
— Дай сюди!
— Що, папірець? Хлопці, де вона, та бомажка?
Кароокий козак, що допомагав молодій пані сісти у вагон і якого бунчужний назвав Кудрею, з глузливою посмішкою сказав:
— Скурили вже.
— Скурили вже, анахтеми!
— Хіба вони, пане сотнику, розуміють, що такі речі треба берегти? Може, й начальствові цікаво знати.
— Не прикидайся дурником. Ми ще з тобою побалакаємо. Хто був із вас машиністом?
Виявилось, що ніхто паровоза не знає, а може, й не признавалися.
— Тримайте кулемети напоготові. Всіх підняти!
Сотник сердито грюкнув дверима й пішов далі, щоб разом перевірити й варту. Позаду з вагона почувся дружний регіт. Цей регіт ніби стьобнув його батогом. «Оце така свідомість? Хіба тільки йому самому потрібна Україна?» Стало обидно до сліз, і сотник уже просичав:
— Борці, називається, за визволення… Потрібна їм та нація, як мені ложка уві сні. Кожуха та повстяників казенних пару — це подай, а потім: «Бувайте здорові, моя хата скраю».
— Вартовий!
Вітер підхопив його сердиті вигуки, кинув на платформи, де стояли, задравши задубілі голоблі, вози і гармати, відніс по той бік у степ і змішав із посвистом дикої віхоли.
— Вартовий! — ще раз крикнув сотник уже біля темних теплушок, де гримали об підлогу копитами коні, але у відповідь ніхто не відгукнувся.
— «Гаразд же, ви в мене будете знати, що таке армія Директорії. Досить панькатись: або — або!»
У самому хвості ешелону несподівано виявився ще один класний вагон. Всі його вікна блимали в темноту жовтими плямами. Сотник здивувався:
— А це що?
Він уже хотів занести ногу на приступки, як раптом із-за вагона показався силует жінки. Вона, уздрівши сотника, кинулась до нього. Слідом за нею вискочило двоє козаків.
— Ох і бігає ж, стерво! — крикнув один, але, помітивши знайому із султаном шапку сотника, вони зупинились, як пара вовків, і потім хутко зникли за вагоном.
Лец-Отаманів навіть не міг зразу зміркувати, що трапилось. Біля нього стояла обліплена снігом, у короткій шубці Ніна Георгіївна. Вона вся дрижала, мов шибка від вітру, і мовчки інстинктивно хапалась за його рукав.
— Що з вами, Ніно Георгіївно? — нарешті запитав сотник, обома руками стиснувши її лікоть. — Де ви взялися?
— Я, я… хвилиночку…
Біла випушка, припорошена снігом, високо здіймалась на її грудях. Вона дихала, як загнана козуля. Нарешті проговорила:
— Я хотіла пошукати в останніх вагонах свого знайомого, а двоє козаків…
Вона не договорила: її душили сльози.
Лец-Отаманів глянув на ріг ешелону і враз пригадав. І тоді були ці ж самі козаки, на роз'їзді біля Крюкова. Там ешелон надвечір став на запасну колію, і від цього хвіст його губився в темноті.
Того вечора сотник вийшов на колію, яка зникала в білій далині, і поринув у спогади. Згадувалися дні, коли ще він учився в сільськогосподарській школі, згадувався гурток «щирих», читання віршів Івана Мазепи, суперечки про майбутні шляхи України, мрії про гетьманів, про козацькі жупани… І от тепер реалізація тих далеких мрій!
Ніч уже заходила в суміжний чагарник, навіваючи сум, холодний, як сніг, що падав йому на обличчя. Гнітюча тиша скрадала в пухкому снігу повільні кроки. Нараз у корчах почулися голоси, потім крик:
— Іди за нами! — і слідом брудна лайка.
— Куди ви тягнете? — закричав інший. — Це ж у яр… Ну, ведіть мене до вашого командира. Що я такого зробив? Я хотів проїхати…
Голос дрижав і був на грані плачу, але другий, грубий і владний, знову крикнув:
— А може, ти шпигун який більшовицький!
— Вигадаєте! Я їх і в очі не бачив… Ох, рятуйте!
Лец-Отаманів звик уже до таких картин у своїй армії, але чому біля самої станції, де могли почути селяни? Він вихопив револьвер і, чіпляючись за кущі терну, побіг до яру. Тому, хто кричав, певне, заткнули вже рота, і він тільки безсило мукав.
Вистрибнувши на галявину, сотник владно закричав:
— Стій!
Двоє козаків від несподіванки випустили третього, цивільного, і він, цупко тримаючи дорожній саквояж, ляпнув на сніг. Лец-Отаманів підійшов ближче. Його обличчя поруч із стволом нагана було, напевне, настільки лютим, що двоє козаків, Кавуля й Береза, враз виструнчились.
— Це що таке? — запитав їх сотник, тикаючи наганом у цивільну спину на снігу.
— З буферів зняли! Мабуть, шпигунський агент.
