— Пане командире, — заволав, підводячись із снігу, миршавий чоловічок із ріденькою борідкою. В рудому волоссі білів сніг, як пташиний послід у бур'яні. — Який з мене шпигун? Я навіть не знаю, з чим його їдять. Я собі знаю шити шапки.
Презирлива гримаса перекривила обличчя Лец-Отаманова.
— Лазите тут…
— Два тижні валяюсь на станціях.
— Куди ви його тягли?
— До штабу, пане сотнику, — відказав Береза, уже осмілівши. — А він тікати.
— Пане сотнику. Ну, скажіть скільки, я заплачу двічі. Мені тільки до Балти.
— Воювати треба, а не забивати станції.
— Хіба без мене вже не обійдуться на війні?
— Обійдемось! — Повернувся і пішов.
Ні благання шапкаря, які чулися ще довго, ні постріл, що пролунав потім із яру, його вже більше не турбували. Але зараз до цих хлопців у нього спалахнули скажені ревнощі. Він пожадливо глянув на переполошену Ніну Георгіївну, потім знову на ріг вагона і з погрозою сказав:
— Хай тільки посміють… Ні, ви не бійтеся…
— Я не знаю, як вам дякувати. Ви тільки подумайте, що б вони…
— Даруйте, пані, ґречність не вживається з війною.
— Але ви врятували мене, пане сотнику!
— Ну, облиште, заспокойтеся.
— Тепер мені не страшно.
— Ви і в цьому вагоні питали?
— Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.
Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.
Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:
— Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…
Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:
— Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…
Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Парa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.
— Чим же ви відрізняєтесь…
— Хто там? — перебив її голос із купе.
Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:
— Я комендант ешелону!
— Ну, так що вам тут треба? — знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.
Сотник зніяковів.
— Я хочу знати, по якому праву…
— По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?
— По якому праву…
— Що ви там мимрите? — бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. — Питаю — значить, відповідайте.
Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.
Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу, ніби намагаючись піймати жовтого зайчика, що дрижав разом із вагоном від напору сердитого вітру.
Лец-Отаманів, почуваючи себе дурником, спалахнув.
— Нарешті я повинен знати, — уже сердито викрикнув він, беручись за двері, — хто їде в цім вагоні?
— Редакторе, прожени його до… Чуєш? — відказав, не міняючи тону, той же голос.
Ніна Георгіївна ще пильніше почала приглядатись до об'яв Директорії. Але хтось інший упівголоса відказав:
— Незручно, пане Тодосю. Зайдіть, пане коменданте.
— Ви самі?
— Я з дамою, але…
— Але чому ж ви не сказали зразу про це? — безцеремонно перервав його все той же сердитий голос, що виходив із нижньої канапи. Голова цього пасажира ховалася в тіні, а на світ були виставлені тільки ноги в смугастих штанях з брудною бахромою. З верхньої канапи, як гарбуз через тин, звисала руда, зовсім кругла голова, притиснута до волохатих грудей. Шиї буцім зовсім не було, бо сорочка, що прилипла до широких плечей, закінчувалась вузьким пружком з жовто-блакитною стрічкою аж коло самих маленьких вух і круглого, як тельбух, вола. З другого боку на канапі сиділо двоє пасажирів в європейському вбранні. Тверді комірці були пов'язані галстуками з українськими узорами.
