— А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?
— Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.
— Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, — попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.
— Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.
Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.
— Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.
Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.
— Ну так чого ви хочете? — запитав він, вислухавши Гордія Байду. — Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.
— Хіба це образа?
— Ну, припустімо. Образили? Образили.
— А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.
— Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, — слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.
— Дозвольте, — вмішався вже Семен Сухий, — ви тут більше ніж треба наприпускали і тоді робите висновки. Ловко, єй-єй! Спілка мусить захищати інтереси своїх членів?
Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:
— Припустімо, що мусить.
— Чому ж «припустімо», коли це так повинно бути?
— На вашу думку. А справді трохи інакше. Щоб захищати інтереси робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися з адміністрацією, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тоді захищати інтереси своїх членів.
Переконливіше бути не могло, і голова, переможно глянувши на наївних прохачів, плюхнувся на стілець.
— Зрозуміли?
— Так вас ще ж не розігнали, ну і захищайте! Робітника скривджено! — І Семен Сухий вилаявся.
— А вам хочеться, щоб нас розігнали? Ви чули, що я вам сказав: щоб захищати, треба сваритися з адміністрацією…
— А коли ми будемо сваритися, — в тон йому, надтріснутим голосом продовжив Семен Сухий, — тоді нас розженуть. Сволота ви, сволота! — враз вибухнув він гнівом, і біляве, забруднене сажею обличчя спалахнуло. — Розміняти вас треба, а не розігнати. Ходімо, Гордію!
— Та чекай, як ходімо? З чоловіком треба уважно поговорити.
— З оцим голомозим?
Голова спілки, ніби підколотий шилом, завертівся на стільці:
— Яке ти маєш право? Хочеш спровокувати, щоб нас розігнали? Минулося ваше…
— Ходімо, Гордію! Найшли, справді, з ким говорити. У нього ж і вуха заячі, не те що душа. Меншовицька наволоч!
Гордієві Байді не вірилося, що ґрунт так хутко утікає з-під його ніг. На спілку ж була вся надія. І він все ще намагався робити вигляд, що справу, безперечно, полагодить. Проте обурення його перейшло вже в неприємний, тоскний страх опинитися за ворітьми шахти, «стріляти» десь роботи в іншому місці.
— Та я й до завідувача піду. Старий кадровик, жартуєш, чи що?
Семен Сухий поспішав уже на роботу.
— Аж там знайдеш управу! Йди, Гордію, краще додому.
— Як додому? — Байда навіть зблід. Він ніяк не міг уявити, що більше вже йти нікуди, і знову запалився, як у ту хвилину, коли перед ним стояв технік Сивокіз. — Старого шахтаря скривдили — і щоб управи на них не було? Та я їм таке скажу, я…
Семен Сухий роздратовано махнув рукою й поспішив до шахтної будівлі. Гордій Байда повернув знову до контори.
Порепана доріжка, вичовгана чунями, почала горбитися під його ногами. Вони плуталися й спотикалися навіть на рівному. Семен Сухий, пішовши, ніби заніс з собою і його силу. За волохатими від пороху дверима контори сидів рожевощокий завідувач шахти. Байда пригадав його звичку розмовляти з шахтарями тільки двома фразами: «Ледарі!» і «Звільню!» — і перед самими дверима зупинився. Тіло його враз обважніло, плечі зігнулись.
Його починав обступати чужий, ворожий світ. Він був на шахті вже стороннім тілом.
Почуття гіркої образи підступило до горла. Байда, щоб звільнитися від нього, як від згаги, крутив головою:
— Доки ж вони будуть знущатися?
Похила постать Сухого віддалялася до шахти. Там були й інші його товариші. Вони зрозуміють, як його образили. І, ніби вилучений з табуна кінь, Байда, замість контори, кинувся назад, до шахти, відкіля розмірено долітали удари об сталь — по чотири. Кліть видавала уже на-гора нічну зміну.
