Під естакадою, між горами вугілля, сичав спітнілий паровоз, вовтузячись з двома побитими чорною віспою платформами. На естакаді гриміли вагонетки, а біля поручнів стояв у касці, з багнетом за плечима солдат. Байда впізнав у ньому Ганса. Він тривожно поглядав униз на купки шахтарів, які чомусь топтались біля східців у шахтну надбудову. По східцях, мружачись від денного світла, зсувалися шахтарі нічної зміни, схожі на обгорілі головешки. Від одної купки до другої ходив Люй Лі й сиротливо щось приповідав.
Байда пригадав учорашній випадок.
«Збираються Хабібулу ховати!»
Але увага шахтарів була чомусь прикута до рудої стіни. Вони тиснулись до білих плям на ній і, ніби наразившись на якусь образу, збентежено відходили назад.
Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповісти про його звільнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всіх обурити. Байда біг уже до своїх товаришів, як ображена дитина до матері. Захеканий і схвильований, він ще здалеку крикнув так, щоб почули всі:
— Хіба це не знущання?
На його голос всі скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвір'ї.
Підбурені Байдою шахтарі й собі заговорили сміливіше:
— Справді, що вони, в рабів нас хочуть обернути?
— Старий режим заводять!
І кілька чоловік знову підійшли до рудої стінки, на якій біліли об'яви.
— По дванадцять годин?
Біля об'яв стояв Семен Сухий і, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розібрати чорні літери, водив по рядках пальцем. Байда витріщив очі й собі на білу пляму.
— Оце так розперезалися, — сказав Сухий, побачивши біля себе Байду, — читай!
— «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»
— Кажи! — недовірливо проговорив Байда.
— А ось ще краще.
Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:
«За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».
Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу — розстріл!»
Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.
— Що ж це таке? — недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.
Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.
— Хабібула товалис, нада у земилю.
Від його слів ставало ще тяжче.
— Вони скоро всіх закопають у землю, — сказав Убогий. — Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.
— А живим що робити? — запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.
— Та дванадцять годин працювати їм не будемо! — відповіло разом декілька голосів.
— Сказяться вони!
— І за ту саму плату?
— Просто якась провокація!
Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:
— Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!
— Уже й виздихаємо, — крутив докірливо головою Задоя. — Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.
— Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!
— Попросять. — І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.
— І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?
Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:
— Треба тільки купи держатися.
— Що вони тоді зроблять з нами?
— Якби ж усі так!
Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.
— Як був ревком, тоді знали…
Хтось із задніх гукнув:
— Максим Мостовий!
Голови, як на раптовий постріл, повернулися на голос.
