— Давайте обговоримо перше питання, — сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на коліна, ніби на нього навели фотографічний апарат.
За вікном почулися кроки.
— А чекайте, здається, йде! — Гнат Убогий підійшов до вікна й відхилив жіночу хустку, розіпнуту замість фіранки на іржавих гвіздках. У ту ж хвилину він смикнув назад кінець хустки і перелякано втупився в присутніх:
— Здається…
У двері забарабанив важкий кулак, і разом донісся приглушений голос:
— Відчиніть!
— Варта!
За столом ніхто не змінив пози. Тільки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У відчинені двері увійшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кіт-Котенко. Із-за його спини іще витикалися сірі папахи. Кіт-Котенко втяг червоним носом повітря, і його зеленуваті, глибоко посаджені очі сласно заблищали.
— Панахидку справляєте? — І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. — А хто тут хазяїн?
Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.
— Десь вийшов.
— А ти хто такий?
Гнат мовчав.
— Я знаю його, — сказав вартовий, — це Гнат Убогий.
Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.
— А це хто? — кивнув він до столу.
— Люди. Шахтарі наші.
— Пізнавай, Гекало!
Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.
Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами — Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.
— І Убогий? От і добре. Марш вперед!
— Що це значить? — підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.
— Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!
Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.
На вулиці, під чорною наміткою ночі, вони наздогнали Люй Лі, якого теж вела варта. Люй Лі щось говорив до них голосом ображеної дитини.
— Розумієш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, — проговорив Убогий, штовхнувши ліктем Сухого.
Сухий з полегшенням зітхнув. До таких арештів його привчила ще поліція, особливо під Перше травня. Коли й ці нічого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.
Він не помилився: варта тієї ж ночі потайки поховала Хабібулу, а за два дні випустила й забраних шахтарів.
Гордія Байду разом з партією заарештованих привезли до Катеринослава вночі. Із станції їх погнали до міста по бруку, як гонять худобу на бойню, тільки біля них був не один і не два гуртоправи, а з десяток гайдамаків у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гірко на душі: «От і я став на старість арештантом!» Його хоч і звеличувало у власних очах те, що й він став революціонером, але й засмучувала перспектива до смерті ходити з тавром арештанта. Своїми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.
Коли загриміли залізні ворота, у Байди наче обірвалося щось всередині, і він уже ніби крізь сон бачив стерті кам'яні сходи, напівтемний коридор і, нарешті, камеру, куди його вштовхнули і слідом гримнули дверима. В ніс ударив важкий дух параші і немитих людських тіл. Скільки їх тут було! Люди лежали не тільки на койках, а й на цементній підлозі, навіть нікуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик із парою білизни та шматком хліба. Переживав він у шахті не раз тяжкі хвилини, але такої ще не доводилось. «І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хіба Мостовий не правду казав? Хоч я й не їхньої партії, а що правда, то правда — насильники, катюги всі гетьмани і кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вільгельма».
— Ще один! — почулося з койки. — Звідки, товаришу?
Байда міцніше затис у руці свій вузлик і відказав коротко:
— З Донбасу. — Що з ним балакати, як воно не знати що.
— Шахтар? — ніби зрадів в'язень.
— Шахтар!
— Зрозуміло. Це добре!
— Що ж тут доброго? Чоловіка замкнули за ґрати, а ти кажеш — добре, — відказав з темноти другий.
— Блюдолиза не замкнуть. І тих, що «моя хата скраю, я нічого не знаю», теж не замкнуть. Значить, шахтарі разом з усіма? Ідіть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай місце чоловікові.
Байда, боязко озираючись, переступив через сонні тіла і спинився проти в'язня, який звівся на лікоть.
— Оце тут і влаштовуйтесь.
В'язні мовчки посунулись і звільнили краєчок голих нар, тільки один буркнув:
— І вночі немає покою.
— Виніть маму, що спізнилась вас народити, — відказав перший. На вигляд йому було років тридцять, на голові мав довге волосся. В'язні ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: «За ґратами! Арештант!»
