— Ну, як не п'ятсот, так чотириста, як завгодно!
— Сам рахував?
— Робітників питав. Кажуть, і батарею бачили.
— І йдуть на Калинівку?
Василь засовався ще дужче:
— Одні кажуть, на Калинівку, а інші кажуть…
— Кажуть, що ти, Василю, нічого не розвідав. Жени мені назад і доки на власні очі не перевіриш, не повертайся. Марш!
Присоромлений Василь Моренко сердито відкинув свій чуб, що ніби сам ліз на очі, повернув коня і потюпав назад.
— Хоче-таки генерал Краснов викоренити робітничий дух, — сказав до себе Байда. — Та тільки буде воно так, як і з тим Мазепинським куренем. То було на всю Калинівку десяток-два гвинтівок, а тепер і на два вози всього не забереш.
Всю цю зброю здобули в петлюрівськім загоні, який різдвяними святами зупинився на станції Мандриківці.
Після похорону старого шахтаря Гордій Байда, повертаючись із Платонівки, зайшов до Гриця Духоти, щоб розповісти про появу в Платонівці петлюрівців. Незабаром надійшли Семен Сухий і Гнат Убогий. Виявилось, що з Платонівки та з Калинівки збирається кілька чоловік іти з мазепинцями.
— Це все робота Вариводи, — сказав Духота. — Треба признатись, що ми таки проморгали.
— Та хто йде? Куркуленки! — сказав Семен Сухий. — Те тільки показує, що то за армія.
Гордій Байда думав про добрих коней, якими приїхали в Платонівку гайдамаки, і сказав:
— Споряджені вони добре. Якби нам такої амуніції.
Гриць Духота загадково посміхнувся і почав викладати свої міркування.
Вранці Кіндрат Сусідка прийшов просити Байду поїхати замість нього на станцію Мандриківку за гасом для інженерської колонії. Сам він ніби зовсім розхворівся. Байда погодився, надів кожушину і взяв під пахву гвинтівку, загорнуту ще звечора в рогожку.
Почувши їхні балачки, Ілько ув'язався й собі.
— А ти чого там не бачив?
— Так я піду запряжу, — сказав Сусідка.
— Запрягай, Кіндрате.
Ілько глянув на гвинтівку, потім на батька:
— Неначе я маленький. Знаю, чого ви їдете!
— Тобі нема чого встрявати, коли знаєш.
— А може, й буде чого.
Байда допитливо подивився на сина, і посмішка ворухнула йому вуси:
— Ти вже як Клим. Ну одягайся. Тільки дивись мені, щоб каші не зіпсував.
За селищем вони наздогнали Семена Сухого, який штовхав попереду себе візка на двох колесах.
— У Крим за сіллю, чи що? Сідай, Семене, підвезу.
Сухий переклав на воза щось, теж загорнуте в драний лантух, і стрибнув на полудрабок.
— Еге ж, за сіллю, Гордію. А он і «поповнення» Петлюрі суне.
Попереду піших похитувались у сідлах козаки.
Гордій підігнав коней, і до них долетіла пісня:
Гордій Байда про себе посміхнувся і озирнувся на шахту. Шахти вже не видно. Лисніє тільки довкола емаллю сніг та у білому полі тягнеться збита дорога, а по ній купка людей доганяє команду.
— Чи не з Калинівки йдуть? — каже Ілько й наставляє з долоні дашок на очі. — О, Власов з гармонією! А тих не розберу. І вони в козаки?
Байда підморгує до Сухого:
— Раз з гармонією, значить, не скучно буде.
З Власовим було ще троє надійних платонівських хлопців і Омелян. Коли вони порівнялись із возом, Семен Сухий кинув:
— Краще, як аж біля станції їх доженете!
На закинутій в степу маленькій станції, мов сонні кури, тинялись по перону козаки. На рейках стояв сивий від паморозі ешелон з п'яти вагонів. У цьому ешелоні й містився увесь Мазепинський курінь. Поповнення виладнали у дві шеренги на пероні й наказали чекати. Дув пронизливий вітер і метелицею порошив очі. Петлюрівці з довгими шликами бундючно походжали по перону і кидали до новаків різні дотепи. Але були й такі, які, мабуть, не дуже раділи, що опинились у загоні. Вони тримались окремо і позіхали з нудьги.
Гордій Байда з батіжком у руках стояв під стінкою і сам до себе посміхався: Семен Сухий облазив уже всі вагони, напитуючи, в кого можна виміняти солі на самогон. Охочих знайшлось більше, ніж можна було гадати, і Сухий уже втретє ходив до свого візка за самогоном. Ілько встиг уже познайомитись з молодими хлопцями і теж пішов до них у вагон.
Коли вже новаки почали дріботіти на холодному цементі ногами, щоб зігрітися, із класного вагона спустився разом із сотником отаман куреня. З довгими козацькими вусами, огрядний, з круглими червоними щоками, отаман ступав непевно, спотикався навіть на рівному і здивовано витріщав очі:
— А-а, це ви… Бунтувати мені!
Сотник, запобігливо посміхнувшись до поповнення, хутко зашепотів отаманові щось на вухо. Отаман тужився його зрозуміти, навіть здивовано посміхнувся і знову, забувши, чого від нього хочуть, втупився очима перед себе:
— Більшовиків, комуністів чекаєте?.. В холодну їх! — і повернувся, мабуть, вважаючи закінченою свою місію, але збентежений сотник знову навернув його до спохмурнілої, насупленої шеренги. Нарешті в отамана, мабуть на момент, розвиднілося в голові, він сердито витріщив очі й сказав:
— Здорові були, молодці… панове… запо… запоре… пороти буду… Сс… Слава!
Тепер уже сотник, не певний за дальшу отаманову мову, постарався повернути його до вагона.
