Думка про організацію партизанського загону в калинівських комуністів виникла ще взимку, після вдалої операції з Мазепинським куренем. Були вже такі загони і в інших районах. Гордій Байда, який був уже членом партії, набував з кожним днем усе більшого й більшого авторитету серед шахтарів. На ньому й зупинився вибір, коли визначали кандидатуру на командира. Гнатові Убогому доручили бути комісаром загону, а вчитель Безуглий найбільш підходив на роль начальника штабу.
— Тільки щоб він не вважав себе за високу персону інтелігента, — сказав Байда.
— Цього за ним не водиться. Навпаки, надто тихий, — сказав Мостовий.
— Голосу і в мене вистачить. Наказу, може, не зумію скласти по параграфах.
— От він і допоможе. Більше радься з комуністами, у загоні вас буде троє: ти, Гриць Духота та Омелян.
До весни в партизанському загоні нараховувалось уже біля ста чоловік. Байда потай проводив з ними військове навчання. Для цього обиралось місце десь за селищем і переважно вночі.
Поява в районі Юр'ївки знову білих козацьких частин генерала Краснова прискорила формування партизанського загону. Нарешті був призначений збір біля старої шахти. Хоч наказ віддавався таємно і збирались виступати вдосвіта, все ж таки до загону зібрались мало не всі мешканці Калинівки. Гнат Убогий видужував після тифу, і його вмощували на возі з динамітом. Полохливий, забілений у крейду, його сусіда дбайливо підтикав йому під боки сіно.
— Ну а ти, Якове, як, залишаєшся?
Яків винувато переступав у розбитих калошах:
— Ми що ж, нічого нікому, і нам, може, нічого.
Гордій Байда насупився. Осторонь ще стояли такі ж, як і Яків. Вони скидалися зараз на стадо худоби біля дровітні, в яку загнано гостру сокиру, готову кожну хвилину опуститися їм на тім'я. Він обернувся до них:
— Ну, будемо прощатися. Побажайте нам щастя-долі, а ми битимемось за радянську владу, щоб життя покращало, скільки вистачить сил. Не всидите, хлопці, й ви тут, бо зайшла в нас боротьба з капіталом не на життя, а на смерть. Хай живе наша Червона армія! Хай живе Калинівський червоний партизанський загін! Прощавайте!
Гордій Байда зняв шапку, перетяту червоною стрічкою, і поклонився в пояс. У відповідь схлипнули, потім заголосили деякі жінки.
— Збирайся, хлопці!
Плач і гомін збільшився. Байда поморщився, ніби наступив босою ногою на колючки. Гриць Духота простяг руку, збираючись щось говорити, але Гордій Байда опустив його руку і стиха сказав:
— Більше слів — більше сліз. Ану, хлопці, «яблучко» на поточний момент! — Попереду зарипіла гармонія Власова, який прийшов попрощатись з товаришами: із Платонівки до загону влилось теж немало людей. Сам Власов залишався й далі на місці. Байда зіскочив на землю, ледве не збивши з ніг Марусю, яка вже давно нетерпляче смикала його за полу. Очі, сірі й круглі, благально чекали на відповідь:
— Ти своєї-таки?
— Ви ж самі казали, хто не піде з вами…
— Ну, йди, за медицину будеш, за сестру. Скажи Кіндратові…
Вона, не дочекавшись його наказу, гайнула назад. До нього підійшов Гриць Духота і стиха щось сказав. Байда погодився, сів на коня й нетерпляче оглянувся на Хариту. Вона все ще не випускала з рук Ілька, гладила його по рукавах піджака й не переставала щось наказувати своїми блідими губами. Це робилося на людях, і Ілько, мабуть стидаючись такого з ним поводження, нарешті вивернувся з-під материних рук і сердито забубонів. Харита винувато кліпала зарошеними очима.
— Ану, бабо, — гукнув до них Байда, — не псуй мені козака!
Харита почала хутко мережити над Ільком хрестики, потім простягла вперед руки і, сповнена вщерть тугою, скам'яніла. Загін рушив у похід. Наостанку пробігла, метляючи торбою, Маруся.
У селищі запанувала тоскна тиша. Занедбана, зруйнована шахта лежала бездиханна, сумовито чорнів терикон, а біля нього стояв у тузі головатий копер. Тільки пронизливий вітер, перелітаючи через донецькі степи, на горбах крутив чорториї. Тонко й тоскно тремтіли зморщені стручки на сухотних акаціях.
Вістунами подій були перш за все втікачі, що пішки й на возах, поодинці й цілими родинами тяглися на північ в надії десь перебратися через фронт. Переходячи села й висілки, вони залишали по собі силу чуток і безнадійну тугу. В Рубанівці від утікачів довідалися, що на станції Рутченковій стоять махновці з Гуляйполя, а Юр'ївку знову захопили білі — якісь уже добровольці генерала Денікіна, і тепер розстрілюють і вішають не поодинці, а сотнями. Біля цегелень трупами вкрита земля. Цілими днями туди тягнуться люди розшукувати родичів, і багатьох віднімають уже у собак. До станції Ясинуватої вдруге підходять червоні, б'ються вони і під Макіївкою, і на станції Харцизькій, а в тилу у білих б'ється загін червоних партизанів Гордія Байди з Калинівки. Загін цей ніби пустив під укіс уже не один ешелон і не одного офіцера спровадив на той світ.
