— А коли? От тільки ви заворушилися виходити, — взявся пояснювати голова споживчого товариства, старий робітник, — вийшов і я на майдан. Коли ж гульк на крамницю, а двері навстіж.
Гриць Духота зітхнув з полегшенням. Це ж могли зробити й місцеві злодії. Чому обов'язково треба запідозрювати партизанів? Що пограбували? Цукерки, пряники, горіхи, тридцять карбованців грошей!
— Ну на біса це здалося партизанам, робітникам? Самі подумайте!
— Уже думали! — незадоволено буркнули похнюплені робітники.
— Ну і що ви надумали?
— Ваші хлопці!
У Байди з кожним їх словом все нижче насувалися на очі густі брови.
Гриць Духота, вислухавши усі доводи, обурився: все це було голослівно. Але робітники висунули ще аргументи, над якими вже треба було задуматись. В останню хвилину, коли виходили партизани, один з них забіг до Микити безногого, який раніше повів на Юр'ївку розвідку, і пограбував в його жінки з руки перстень, а щоб не верещала, придавив за горлянку так, що та мало дуба не дала. З переляку тепер у неї відняло мову. Прихопив за одним заходом і Микитин срібний годинник, принесений з війська «за отличную стрельбу».
— Отам, у Микитиній хаті, — продовжував голова споживчого товариства, — і цукерки, і горіхи наші зоставили слід. Дітей ними Микитиних зацитькував.
Гордій Байда сукав між пальцями вуса. Довго затримуватися в Рубанівці йому не випадало. Треба було скоріше ховати товариша Безуглого й рушати, щоб уночі як сніг на голову впасти на станцію Іловайську. Бо ж на нього чекають якраз у протилежному боці — на маріупольській колії. Проте випадок з бандитизмом треба було теж ліквідувати на очах усього загону й села, і ліквідувати так, щоб уже ні в кого більше не було бажання плямувати червоних партизанів.
— Скликай, товаришу Духота, мітинг, — сказав він безапеляційно.
У цей час надійшов Микита з перев'язаною рукою. Вигляд у нього був жалюгідний. У ньому клекотів гнів проти такої наруги, і не від білих — від них вони вже звикли до таких вчинків, — а від своїх, з ким він цю ніч лежав поруч у розстрільні.
— Не чіпали б жінки, то грець його бери з барахлом, а то людину скалічили.
Хто це зробив, вона, звичайно, не могла тепер уже розповісти. «Партизан!» Діти теж поперелякувались: у машкарі прийшов. Вони там белькочуть, що ніби схожий на того, що стояв на постої, і він несміливо зиркнув на Байду.
— Тільки на дітей хіба можна звірятися.
Те, що трапилось потім, було найбільшою несподіванкою для Гордія Байди.
На мітингу збиті в купу і рубанівці, і калинівці дратувалися з довгої промови Гриця Духоти, партизани вимагали негайної кари злодіям — і кари суворої. Гордій Байда говорив коротко. Він відчував ніби особисту образу і наперед був непохитний у своїй волі.
— За барахольство у нас має бути одна кара, — і ляснув рукою по кобурі з наганом, — штаб Духоніна!
Але кого карати, було невідомо.
Біля Гриця Духоти стояла, похнюпивши голову, Маруся. Від хвилювання щоки її вкрилися червоними плямами. Кілька разів вона ставала навшпиньки, когось шукаючи серед сотень голів своїми сірими очима, що зробились колючі й холодні. Зустрівшись з її поглядом, Ілько враз затривожився, сполотнів, втяг голову у плечі і мимохіть ступив назад.
— Ну що, винуватих немає? — запитав на гурт Байда. — Так ось що: з місця не рушимо, доки не викриємо злодіїв!
Запанувала моторошна тиша. Всі винувато потупились. Тільки Маруся, спалахнувши, хутко заговорила щось Грицеві Духоті на вухо. Від кожного її слова у того витягалося обличчя, а коли вона простягла йому щось у руці, Духота зненацька вигукнув, навіть розставивши руки, ніби хотів затримати людей, які і без цього не думали розходитися:
— Стійте! — і знову похапцем почав говорити то з Марусею, то з Микитою. Той, побачивши, що ниточка і без нього дійшла вже до клубочка, заговорив тепер охоче: перстень він пізнав, бо знизу була літера «Ф».
— «Феня», жінку так мою звати.
Гордій Байда зиркнув насторожено в їх бік.
— Може, на кого думаєте, то кажіть. Сонце сідає.
Тепер Маруся мусила сказати, у кого був цей перстень.
Хто цей злодій. Вона зиркнула в натовп. Ілько все ще стояв на тому ж місці і збентежено дивився на Марусю. Трохи далі Василь Моренко чомусь тяг до Байди Гараська. Той упирався, але мовчки. Гордій Байда знову зиркнув на неї допитливо й нетерпляче.
Маруся переломила між пальцями соломинку й одним видихом сказала:
— Питайте у Ілька! — І, думаючи, що її не почули, ще раз повторила: — Перстень був у Ілька.
Гордій Байда смикнув головою і потім, ніби прислухаючись до чогось далекого, але тривожного, завмер, вдруге сіпнув головою:
— У Ілька, кажеш? Мій Ілько? Ти що, дівко, з глузду з'їхала?
Маруся від образи почервоніла:
— Сам мені в кишеню поклав. Тільки зараз намацала, — і простягла до Байди золоту каблучку. — А вона Микитиної жінки.
Байда заморгав очима, поводячи головою, ніби в нього заболіли м'язи.
— Та ти справді? А не в офіцера якого?
— Микита ж пізнав.
Микита пристукнув дерев'яною ногою і винувато кивнув головою:
— Фійоною мою жінку звати. Та цур йому.
— Так я, значить, бандита породив? — підвищуючи голос, почав випростовуватися Байда. — Де він?
