— Теж якась заблукана чмокнула. — Він висмикнув із Марусиних рук ногу. — До весілля заживе. Нема, значить, уже Безуглого? Знали, кляті, в кого поцілити. У нас ще Гараська і досі нема, а у тебе як?
— Ніби ніхто не загубився, тільки Микиту з Рубанівки підранили. То був тільки без ноги, а тепер може й руки ще позбутись. Біжи, Марусю, до нього.
У селі все ще тривала стрілянина.
— Тепер самі себе тузитимуть аж до ранку. Але й нам треба, доки не розвиднілось, забиратися звідси.
Партизани, розвіваючи полами, підтюпцем пустилися до підвід, які чекали на них у балці.
У дорозі, на світанку, коли більшість партизанів клювала носами, Ілько підсів на воза, на якому їхала Маруся. Замість ватяного заяложеного піджака, на Ількові була вже довга кавалерійська шинель із слідами здертих погонів на плечах. Ілько в ній змужнів й виглядав струнким, вродливим юнаком. Маруся у стьобаній ватянці лежала на соломі, підібгавши під себе коліна. Звісивши ноги через полудрабок, збоку сиділи рядком Кіндрат Сусідка і Гнат Убогий. Обидва вони дрімали. Від Марусі й від маленької аптечки, що вона захопила з шахти, тхнуло тим специфічним духом, який живе в санітарних сумках або в госпіталях. Ілько не любив цього припаху, що нагадував йому про хворих, але зараз ніщо не могло збити його піднесеного настрою. Він був гордий і радий. Ількові хотілося поділитися з ким-небудь, хотілося, щоб його похвалили. Гарасько, повернувшись із Юр'ївки пізніше за всіх і щось від нього ховаючи, не показувався на очі. Батько на людях поводився з сином суворо, а до Марусі Ілька притягало якесь не знане ще почуття, від якого завмирало серце. Тепер він мав уже чим похвалитися, навіть по-величатися: один гнав трьох солдатів! Бачив на власні очі, як один упав. А може, й решта постріляла.
Маруся лежала з одкритими очима й замріяно дивилась у посіріле небо. Схід, підперезаний червоним поясом, готувався зустрічати сонце. Високо в небі мерехтіли голосні жайворонки і славили дрібними тактами ранок. Думки Марусі, мабуть, витали десь далеко, бо вона навіть не помітила, коли поруч з возом опинився Ілько.
— Ану посунься! — сказав він пошепки, по-змовницьки, не бажаючи розбудити зігнуті над полудрабком спини.
Маруся здивовано глянула на Ілька, який видався їй в цю хвилину надто подібним до Клима, радісно посміхнулась. Може, саме про нього й думала, але посмішка тут же погасла. Вона випросталась і звільнила місце на соломі.
Вперше опинившись біля Марусі так близько, Ілько зніяковів і довго мовчав.
— Диви, який туман на луках, — нарешті сказав він, з натугою видавлюючи слова.
— На годину, кажуть, — відказала Маруся. — А ти що, простудився?
— Мабуть! Уночі! Аж змокрів увесь, як гнався за біляком. — Його кортіло скоріше похизуватись перед дівчиною своєю відвагою, і він почав розповідати, як врятував батька, як мало не потрапив у полон, як зустрівся з Гараськом, і враз перебив себе: — Я ж тобі гостинця приніс! — Він витяг жменю липких, обліплених крихтами цукерок і потертих сірих пряників. — На! Мабуть, зроду таких не куштувала.
— Де це ти їх дістав? — здивувалась Маруся.
— Може, гадаєш, погані? Карамель Баканова. Сорт такий.
— Справді, де ти взяв?
— Де взяв, там уже немає. Трофеї! Ось попробуй! — Він обчистив одну цукерку і підніс, як ґречний кавалер, а решту висипав їй у кишеньку. Потім розмотав ріжок хусточки, в руці щось блиснуло, як жарина, але Маруся цього не помітила. Вона тільки помітила, як Ілько враз чомусь почервонів і знову щось поклав їй у кишеню. Гадаючи, що то ще цукерки, Маруся сказала:
— Ти що, цілий склад захопив?
— Аби згадувала. — І він почервонів ще дужче.
— Я тебе згадувала вчора на зборах. Чому ти не прийшов? Товариш Безуглий про комунізм читав, а ти знову пропустив. Без цього й до партії не приймуть. — Потім із сумом додала: — Хто тепер буде нас розуму вчити? А як він багато знав. Ти б хотів бути таким, яким був Безуглий?
Але відповісти перешкодив чийсь панічний вигук: «Аероплан!» Він ішов просто на валку. Коні стали. Ілько підвів голову: сонце вже гарячим колом пливло над степом. На зеленому оксамитовому обрії чорними могилами здіймалися терикони, між ними шпичаками стирчали високі димарі, а просто над головою у блакитному небі, мов рябець, спускався аероплан з триколірними бубликами під крилами.
Застукана в степу, на рівній дорозі, валка партизанів стала. Поперед розвідки, задравши догори голову, стояв Гордій Байда, тримаючи в повідку коня.
