Я хотів побігти, але послизнувся в калюжі. Вчепився за найближчу річ напохваті, і нею виявилося простирадло, що накривало великий предмет, за яким ми ховалися. Воно з тріском — зззззуїт! — порвалося, відкриваючи ще одну вітрину, а я приземлився на підлогу, на купу подертого полотна.
І, щойно підвівши очі, побачив дівчинку. Не Емму, яка стояла наді мною, а поряд, у вітрині, за склом. У неї було ідеальне янгольське личко, сукня з рюшиками, у волоссі бант, але дивилася вона порожнім поглядом скляних очей просто поперед себе, застигнувши у вічній гримасі набитого опудала людини.
Переляк був такий, що я зойкнув. Емма розвернулася, щоб побачити, що зі мною, і тоді вже перелякалася сама.
Вона рвучко поставила мене на ноги, й ми побігли.
Я геть забув про чоловіка, що за нами гнався, про ведмедя, про Сибір. На ту мить у мене лишилось одне-єдине бажання — втекти подалі з тієї кімнати, від того опудала дівчинки, подалі від будь-якої можливості, що ми з Еммою можемо закінчити, як вона — нас уб’ють і посадять у вітрину, за скло. Тепер я знав усе, що мені потрібно було знати про того Бентама. Він був божевільним колекціонером. Я не сумнівався — якби ми зазирнули під інші чохли, то знайшли б інші такі самі зразки, як та дівчинка.
Ми на повній швидкості завернули за ріг і що ж там побачили? На нашому шляху виросла страхітлива гора шерсті й пазурів. Ми закричали, на ходу спробували загальмувати, але було вже пізно, і ми, ковзаючись, врізалися ведмедю в ноги та збилися докупи, щулячись від страху і мріючи про смерть. На нас накочували хвилі гарячого смердючого віддиху. Щось мокре та шорстке тернулося об мою щоку.
Мене лизав ведмідь. Мене лизав ведмідь, а хтось із цього сміявся.
— Не бійтеся, він не кусається, — сказав той хтось, і я відкрив обличчя, яке доти затуляв долонями, й побачив довгий волохатий ніс і великі карі очі, що витріщалися на мене згори вниз.
Це ведмідь сказав? Хіба ведмеді говорять про себе в третій особі?
— Його звати Пі-Ті, — вів далі той хтось, — він мій охоронець. Дуже приязний, якщо, звісно, ви добре до мене ставитеся. Пі-Ті, сидіти!
Пі-Ті сів і заходився замість мого обличчя облизувати собі лапи. Я миттю перевернувся на лівий бік, стер зі щоки слину й нарешті побачив того, кому належав голос. То був старший чоловік — джентльмен. На губах у нього грав ледь помітний посміх, що чудово доповнював його забійний прикид: циліндр, ціпок, рукавички й високий білий комір, що здіймався над темним сюртуком.
Він злегка вклонився і підняв циліндр.
— Майрон Бентам, до ваших послуг.
— Повільно відступай, — прошепотіла мені на вухо Емма. Ми підвелися одночасно і бочком відійшли подалі од ведмежих лап. — Пане, ми не хочемо неприємностей. Просто відпустіть нас, і ніхто не постраждає.
Бентам розвів руками й усміхнувся.
— Ви вільні піти, коли забажаєте. Але для мене це буде великим розчаруванням. Ви щойно завітали, і в нас є стільки спільних тем для розмов.
— Серйозно? — підняв брови я. — То, може, почнете з того, що поясните, що то за дівчинка у вітрині?
— І про Сибірську кімнату! — додала Емма.
— Ви засмучені, вам холодно, ви змокли. Чи не хочете обговорити все це за чашкою гарячого чаю?
Хочемо. Але я не збирався в цьому зізнаватися.
— Ми нікуди з вами не підемо, поки не поясните, що тут відбувається, — сказала Емма.
— Що ж, гаразд, — відповів Бентам, ні на секунду не втрачаючи гарного настрою. — У Сибірській кімнаті був мій асистент, і ви його заскочили зненацька. Як ви вже, напевно, здогадалися, та кімната веде в часовий контур у Сибіру.
— Але це неможливо, — заперечила Емма. — Сибір далеко, за тисячі миль звідси.
— Три тисячі чотириста вісімдесят дев’ять, — уточнив Бентам. — Але я все життя присвятив тому, щоб міжконтурні мандрівки стали реальністю. — Він повернувся до мене обличчям. — Щодо вітрини, яку ви знайшли. Це Софронія Вінстед. Перша дивна дитина, що народилася в англійській королівській родині. Її життя було досить цікавим, хоч і скінчилося дещо трагічно. Тут, у своєму дивнаріумі, я зібрав усіх визначних дивних — добре відомих і незнаних, тих, що мали добру славу і погану. І всіх їх я з радістю вам покажу. Бо приховувати мені нема чого.
— Він псих, — промимрив я до Емми. — Хоче зробити з нас опудала й забрати у свою колекцію.
На це Бентам тільки розсміявся. (Слух у нього явно був чудовим.)
— Хлопчику мій, це воскові фігури. Так, я колекціонер і поборник збереження минувшини. Але я не бальзамую людей. Невже ти справді міг подумати, що я так довго чекав зустрічі з тобою лише для того, щоб вийняти з тебе нутрощі й замкнути в шафці?
— Я чув і про моторошніші захоплення, — сказав я, згадавши Єноха та його армію гомункулів. — А що тоді вам від нас потрібно?
— На все свій час. Спершу вас треба зігріти й обсушити. Потім чай. А потім…
— Не подумайте, що я грубіянка, — урвала його Емма, — але ми й так уже тут затрималися. Наші друзі…
— Поки що з ними все гаразд, — сказав Бентам. — Я довідався. Усе не так погано, як вам здається. Північ для них настане ще не скоро.
— Звідки ви знаєте? — різко спитала Емма. — І що значить — північ…
