— Що значить — ви довідалися? — перебив її я.
— На все свій час, — повторив Бентам. — Я розумію, чекати важко, але ви маєте бути терплячими. Одразу всього не розкажеш, та й ви в печальному стані. — Він простягнув до нас руку. — Погляньте. Ви тремтите.
— Що ж, гаразд, — вирішив я. — Ходімо пити чай.
— Чудесно! — вигукнув Бентам. І двічі постукав ціпком об підлогу. — Пі-Ті, до мене!
Ведмідь щось прогарчав на знак згоди, підвівся на задні лапи й пішов — перевальцем, наче товстун на коротеньких ніжках, — туди, де стояв Бентам. А вже біля нього звір нахилився й підняв старого в повітря, наче немовля, однією лапою притримуючи спину, іншою — ноги.
— Я розумію, що це нетрадиційний спосіб переміщення, — сказав Бентам через волохате ведмеже плече, — але я дуже швидко втомлююся. — Кінчиком ціпка він тицьнув уперед і наказав: — Пі-Ті, бібліотека!
Ми з Еммою зачудовано спостерігали, як ведмідь з паном Бентамом на руках став віддалятися.
«Таке не щодня побачиш», — подумав я. І це стосувалося практично всього, що я побачив того дня.
— Пі-Ті, стій! — скомандував Бентам.
Ведмідь зупинився. Бентам помахав нам рукою.
— Ви йдете?
А ми стояли й німо витріщалися.
— Вибачте, — першою отямилася Емма. І ми припустили бігом.
Ми йшли лабіринтом коридорів слідом за Бентамом та його ведмедем.
— А ваш ведмідь — теж дивний? — поцікавився я.
— Так, це ведмегрим, — і Бентам ніжно погладив Пі-Ті по плечу. — Їх люблять брати в компаньйони імбрини в Росії та Фінляндії, а дресирування ведмегримів — давній і вельми шанований вид мистецтва серед тамтешніх дивних. Вони досить сильні, щоб дати відсіч порожняку, і досить делікатні, щоб глядіти дитину, зимової ночі їхня шерсть зігріває незгірш за електричну ковдру, і охоронці з них виходять найзагрозливіші, як бачите… Пі-Ті, ліворуч!
Поки Бентам перелічував усі плюси ведмегримів, ми непомітно дійшли до маленького передпокою. Під скляним куполом посеред кімнати стояли три жінки, а над ними нависав велетенський і лютий з вигляду ведмідь. З переляку в мене аж дух перехопило — поки я не зрозумів, що вони нерухомі, ще один експонат з колекції Бентама.
— Це пані Омелюх, пані Жовтушник і пані Чомга, — сказав Бентам, — та їхній грим Алексі.
Зблизька вже стало помітно, що ведмегрим захищає воскових імбрин. Дами застигли поряд з ним у розслаблених позах, а ведмідь стояв на задніх лапах, скалився на уявного ворога й замахувався на нього лапою. Інша лапа зворушливо спочивала на плечі однієї з імбрин, а вона пальцями трималася за його довгий кіготь, наче демонструючи всім свою невимушену владу над цим страховиськом.
— Алексі був прадядьком Пі-Ті, — пояснив Бентам. — Пі-Ті, привітайся з дядечком!
Пі-Ті рикнув.
— От би ти таке вмів робити з порожняками, — прошепотіла мені Емма.
— А скільки часу треба, щоб видресирувати ведмегрима? — спитав я в Бентама.
— На це йдуть роки, — відповів той. — Грими від природи дуже незалежні.
— Роки, — прошепотів я Еммі.
Вона тільки очі підкотила.
— Алексі теж восковий? — спитала вона в Бентама.
— Ні, що ви. Це опудало.
Очевидно, відраза Бентама до того, щоб робити опудала з дивних людей, на дивних тварин не поширювалася. Якби з нами був Едисон, подумав я, тут би зараз усім мало місця було.
Я здригнувся. Емма провела теплою рукою мені по спині знизу вгору. Бентам теж це помітив і перепросив:
— Даруйте! У мене так рідко бувають гості, що я не можу стриматися й одразу показую свою колекцію. Отже, я обіцяв чай, і чай буде!
Бентам націлив ціпок уперед, і Пі-Ті рушив далі. Ми пішли слідом за ними з музейних кімнат, де спочивали під накриттями артефакти, через інші частини будинку. Усе свідчило про те, що це домівка пересічного багатія. Був тут вестибюль з мармуровими колонами, була їдальня в офіційному стилі з гобеленами на стінах і стільцями для дюжин відвідувачів, а крила будинку, здавалося, були призначені винятково для того, щоб демонструвати зі смаком дібране умеблювання. Але в кожній кімнаті, поряд з усім іншим, обов’язково стояли предмети з дивної колекції Бентама.
— Іспанія, п’ятнадцяте сторіччя, — він показав на блискучий обладунок, що стояв у коридорі. — Віддав на реставрацію, і він став як новий. Як на мене шитий!
Нарешті ми прийшли до бібліотеки, найпрекраснішої з усіх, які я бачив у житті. Бентам наказав Пі-Ті поставити його на підлогу, струсив з сюртука ведмежу шерсть і запросив нас досередини. Сама бібліотека була щонайменше триповерховою, полиці тяглися вгору й сягали запаморочливої висоти. Для того, щоб до них дотягтися, в кімнаті було продумано безліч сходинок, перехідних містків і пересувних драбинок на колесах.
— Зізнаюся: прочитав далеко не все, — сказав Бентам, — але я над цим працюю.
Він провів нас до батальйону диванів, розставлених довкола каміна, в якому палахкотіло полум’я, наповнюючи кімнату теплом. Біля вогнища нас уже чекали Шарон і Нім.
— То це я не вартий довіри вахлак? — просичав Шарон, але вишпетити мене як слід йому не вдалося: Бентам відправив його, щоб приніс нам ковдри. Ми користувалися симпатією господаря, тож гострий Шаронів язичок мусив почекати свого часу.
