Василина буда дуже кремезною дівчиною. Гіганткою. Саме її лице, кругле, як колобок, мало метр у діаметрі. Коли вона бігла, а бігла Василина тільки перед тим, як метнути диск, навіть не бігла, а розбігалася, то могла своїми щоками вбити того, хто опинився поруч. Волосся у Василини майже не було, а те, що відростало, вона підстригала манікюрними ножицями. Гуртожитське ліжко зламалося під нею, коли Василина вперше на нього присіла. Мусила купувати інше, залізне, на пружинах.
До університету Василина вступила не після школи, а після тюрми. Якось, розлютившись, вона метнула одного чоловіка на двадцять метрів уперед, бо він обізвав її горилою. Чоловік поламав собі всі кістки, а Василину посадили на рік за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.
Люди, казала Лєна, користуються мовою дуже необачно, не відчувають відповідальності за сказані слова. У цьому їхня велика біда.
Василина відразу Лєні дуже допомогла. Власник дерматинової галантереї, яку Лєна продавала на базарі, заявив, що вона присвоїла собі виручку. А Лєна не присвоювала. Базарники часто вдавалися до таких хитрощів. Вони казали — присвоїла, виплачуй, інакше подамо заяву в міліцію за крадіжку. В міліції вони, звичайно, мали своїх дружбанів, і ті оформлювали все так, ніби ти справді вкрала.
От чоловічок прийшов до Лєни в гуртожиток, щоб залякати. Лєна сказала:
— Я нічого у вас не брала. І взагалі, я майже нічого не продала за час, коли працювала на базарі. З мене поганий торгаш. Я до науки хист маю.
— Нехай міліція розбирається, до чого ти маєш хист.
Василина зреагувала на слово «міліція» блискавично й однозначно. Вона, без сумніву, мала для цього вагомі підстави. Сказала чоловічкові:
— Ти що сказав, мужик?!
Але так сказала, що «мужик» мало штани не намочив.
— Я не з вами говорю…
— А мені по барабану — я з тобою! — і Василина грізно посунула в його бік.
Чоловічок був їй по пупець. Лєна навіть трохи злякалася, бо якби Василина його метнула, зламаними кістками не обійшлося б. Чоловічок, на щастя, теж це зрозумів і дав драла. Більше Лєна ніколи його не бачила.
— Василино, я перед тобою в боргу, — сказала вона.
Метальниця дисків зневажливо зміряла Лєну з ніг до голови і відповіла:
— Качатися тобі треба. Таке нещастя кожен, кому не лінь, копне, і воно впаде. Треба вміти за себе постояти.
Василина навіть брала участь у літніх Олімпійських іграх, але так і не змогла виступити через важкий розлад шлунка.
— Я весь день в туалеті просиділа, — розповідала вона потім. — Але нічого. Мені по барабану. Значить, не судьба.
Лєна поважала Василину за оптимізм і за те, що вона сприймала всі невдачі з її фірмовим «мені по барабану». Василина-мені-по-барабану не знала, що таке депресія і взагалі поганий настрій. Вона була справжньою спортсменкою. Коли відчувала, що находить хандра, вмикала Земфіру на повну гучність і виплакувалась. Або йшла на стадіон метати диски. У Василини не було родини, вона в інтернаті виросла і часто ночами, коли вони з Лєною не могли заснути, розповідала звідти історії. Історії ці зазвичай були жахливі, дівчат ґвалтували з дванадцяти років, а якщо не ґвалтували, то вони ґвалтували одна одну.
— Там усі були якісь дуже злі, — казала Василина, — ненавиділи одні одних, могли б навіть убити, якби не боялися кари.
— Це все через те, що вони любові ніколи не знали, — філософствувала Лєна.
— Яка любов? Про яку любов ти говориш? Нема нічого такого. Є тільки виживання. Людина — це звір.
— Василино, ти взагалі колись когось любила?
Василина мовчала. Потім сказала:
— Припустимо, що так. І зараз люблю. І що?
— Кого?
— Не твоя справа.
Вона мовчала, як партизан. Ніколи нікуди не їздила, ні з ким не зустрічалася. Її день був розписаний похвилинно, Лєна завжди знала, що цієї конкретної миті Василина робить. У неї був лише стадіон і кімната в гуртожитку. Ага, ну й магнітофон із Земфірою.
Таємнича любов Василини сиділа в ній тихо, як мишка, ніколи більше Василина не обмовилася про неї словом.
Коли Лєна закохалася в одного гімнаста і, нещасна, пролежала в ліжку кілька тижнів, Василина годувала її і приговорювала:
— Ну-ну, Лєно, спокійно, все мине. Потім сміятися будеш. Це гормони, ти ж сама знаєш. Просто деколи людині хочеться близького контакту. Хочеться з кимось бути, тоді не так страшно. Це слабкість. Ти що, слабачка?
— Я не можу без нього жити! — завивала Лєна.
— Жила скільки часу без нього, і далі проживеш. Усі мужики сволочі.
— Не всі. Він прекрасний!
— У нього кожного вечора інша. Що тут прекрасного?
— Він просто не знає, що мене любить.
— Та всьо він прекрасно знає! Розказує направо і наліво, що ти бігаєш за ним, як собачка.
— Це неправда!
— Подивися на мене, — казала Василина, — ти думаєш, я можу таке придумати?!
Лєна погоджувалась, що не може. Василина не мала фантазії, в неї та частина мозку, що відповідає за фантазію, атрофувалася ще в утробі ніколи не знаної матері.
— Слухай, Василино, — казала Лєна, щоб заглушити біль, — ти колись веселку бачила?
— У смислі, радугу? Ну, бачила.
— А ти знаєш, що бувають нічні райдуги?
— Мені по барабану.
— Бувають.
— Не бреши.
