— Чесно. Всі кольори деколи, дуже рідко, збираються разом, щоб прикрасити цей світ.
— Та його прикрашай не прикрашай, гімно все одно пролізе.
— А ще бувають волосисті черепахи. У них із панцира волосся росте. Уяви.
— Ти, Лєно, страшне брехло.
— Про волосистих черепах Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китаю» писав. Вони живуть у провінції Хенань. Почитай, я не брешу, може, в нашій університетській бібліотеці книжку знайдеш. Скільки чудесного на світі, а ми якісь такі черстві й жорстокі.
(
Василина, коли хтось починав говорити сентиментами, нервувалась і називала це «сантиметральною» поведінкою. Коли світогляд звужується до одного сантиметра.
— Ну, хочеш, я його поб’ю?! — пропонувала вона.
— Не треба його бити. Я трохи полежу і встану.
Потім у Лєни були ще байдарочник, лижник і два волейболісти. Історія завжди повторювалась, Лєна лежала в ліжку, а Василина годувала її макаронами. Вона тільки макарони вміла готувати. Кидала в окріп і через 15 хвилин вибирала. Просто і поживно, при цьому повторювала.
А якось Василина прийшла з навчання незвично збуджена.
— Вставай, Лєно, ми їдемо вечірнім поїздом до Києва. Я вже купила квитки, два плацкартні, нормально?
— Чого це ти в Київ зібралася?
— Земфіра буде виступати. Ми їдемо на концерт.
Тоді Лєна вже почала було здогадуватися, але промовчала.
Вони спакували один рюкзак на двох і вечірнім потягом подалися в каштанову столицю України.
Лєна ніколи раніше не бачила Києва, ну, і живого концерту теж. Лижник (чи тоді вже був волейболіст?) повівся на якусь шмаркачку з філологічного факультету, і тепер Лєна була знову відкрита для нових переживань.
Потяг відбував із Сан-Франциско ввечері, прибував до Києва рано-вранці. Василина сиділа у своєму «плацкарті» (вона могла там тільки сидіти) і дивилася у вікно. Потяг тягся повільно і з гуркотом, ніби йому до смерті обридло возити цих обділених долею пасажирів у смердючих шкарпетках, із пакунками копченої ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі.
Лєна сказала:
— Я твоя найкраща подружка. Скажи мені. Ти що, в Земфіру влюбилась?
Василина скоцюрбилась і мовчала.
— Як можна влюбитися в співачку?
Тиша.
— Ти ж її навіть ніколи не бачила.
Тиша.
— Ну так, вона гарно співає, вона мені подобається, така вся, видно, що як співає, так і живе, жорстока, але правдива. Але щоб влюбитися?
— Я не влюбилася, — нарешті видушила зі свого гігантського тіла Василина. — Просто люди це так називають.
— Значить влюбилась, не мороч мені голову!
— Вона така, розумієш мене, вона… геніальна.
— Ну і що, що геніальна? Геніальних людей знаєш, скільки — я їх усіх любити маю, по-твоєму?
— Геніальних людей небагато, — сказала Василина. — Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ.
Лєна крикнула:
— Сантиметральна поведінка!
— Мені по барабану, — буркнула Василина і більше не сказала ні слова.
«Вона була нелогічна, ця Василина, — пізніше писала Лєна у щоденниках. — Іще одна нещасна істота, з якою мені довелося прожити чотири роки. Нещасні істоти тяглися до мене, напевне тому, що я постійно вдавала з себе героя. Героєм, до речі, бути дуже легко. Достатньо самому повірити у свою силу і сказати всім: «Бачите, я герой». І всі повірять. Принаймні більша частина. А з іншими просто не треба говорити, уникати їх і все. Так ти будеш героєм у своєму маленькому героїчному світі».
До Києва вони приїхали о шостій ранку. Кілька годин поволочилися центром, померзли на майдані Незалежності, з’їли котячу шаурму, випили чаю з автоматів у підземному переході. Потім ледве знайшли якийсь парк і по черзі спали на лавці, щоб речі ніхто не вкрав. Лєна сказала:
— І де тут каштани взагалі, в цьому Києві? Ти бачила хоч один?
— Для мене всі дерева каштани, — відповідала Василина. — Я в біології не розбираюся.
Але вона не слухала Лєну, мріяла. І на концерті теж сиділа тихо-тихо. Просто дивилася, як Земфіра співала, і не дихала. Лєна думала тоді, що її мужня метальниця дисків, без однієї хвилини олімпійська чемпіонка, отак померла, із розплющеними очима. І можливо, Василина справді цього хотіла. Щоб те, що вона зараз бачить, відбилося в її очах назавжди.
Бо концерт мине і Василина повернеться у свою щурячу гуртожитську нору, щоб жити там, як жила раніше, з магнітофоном і макаронами. Але тепер вона матиме що згадувати, і оцей от спогад, який із часом невблаганно стиратиметься з пам’яті, стане її пеклом. Вона прокручуватиме його ще раз і ще раз, знову і знову, і настане день, коли від спогаду залишаться лише слова. Як скелет від померлої людини.
Коли концерт закінчився і люди почали виходити, Василина й далі сиділа і незворушно дивилася на порожню сцену.
— Вона геніальна, — шепотіла при цьому.
— Ти, може, інші слова підібрала б?
Лєна намагалася підняти Василину з крісла, але це було те саме, що зрушити з місця сплячого слона.
