— Ходи, Василино! Що ти тут розсілася?! Ми даремно в Київ, по-твоєму, приїхали? Ходи, поговоримо з нею.
— З ким? — не зрозуміла Василина.
— Як з ким?! З любов’ю твоєю.
— Із Земфірою? Поговорити? Хіба так можна?
— Усе можна! Вона така сама людина, як і ми. Ходімо!
Василина попленталась за Лєною, як на страту, ледве перебирала ногами.
— Що я їй скажу, Лєно? Я не маю що їй сказати.
— На місці зорієнтуєшся.
— Я не мо-о-ожу.
Лєна розраховувала на чорний вхід. Вона часто бачила по телевізору, як фани підстерігали там своїх кумирів. Але, очевидно, не тільки Лєна дивилася телевізор. Бо біля чорного входу вже зібрався величезний натовп людей і пробитися крізь нього ближче було неможливо.
Фанати кричали: «Земфіро, ти наш Бог! Земфіро, ми тебе любимо!»
Василина виглядала на їхньому тлі кумедно, навіть жалюгідно.
— Ну, давай, — веліла Лєна, — тиснись! Ти ж однією рукою їх усіх покладеш.
— Я не можу, — бурмотіла Василина у відповідь. — Я не маю що їй сказати.
— Скажеш, що любиш її! Хіба ти не цього хотіла?
— Їй уже мільйон людей це кричить, не чуєш?
— Ну, в любові рідко кому вдається бути оригінальним.
Василина стояла збоку, і її щоками, тими самими, якими вона могла б когось убити, розігнавшись, текли такі ж самі, як і Василина, гігантські сльози.
— Нехай живе собі, а я собі, — шепотіла вона. — Нехай співає, а я буду слухати.
Натовп заревів. Це мало означати, що Земфіра вийшла з приміщення і зараз пробивається до свого авта. Василина стрепенулась і відразу ж згасла. Вона відвернулася і хотіла тікати геть. Натовп, навпаки, кинувся атакувати предмет своєї пристрасті. Кілька охоронців нічого не могли вдіяти, їх змішали з асфальтом за лічені секунди.
— Земфіро, ти наш Бог! Ми тебе любимо!
Лєна тоді подумала, що така любов гірша за ненависть. Є у ній щось смертельне.
— Що ви робите?! — кричав хтось. — Ви ж її задушите!
Але юрба фанатів саме цього й прагнула. Поділити між собою Земфіру на маленькі шматочки і відвезти додому як сувенір. Покласти поміж сторінки грубої книжки і засушити на пам’ять. Щоб на старість мати чим хвалитися своїм онукам і правнукам.
Раптом позаду хтось гаркнув, ні, радше загорлав, так що в Лєни кров розвернулась і потекла в зворотному напрямку:
— Ану стояти, суки!!!
Із несамовитим ревом Василина кинулася в натовп, і люди розліталися врізнобіч, як шматки м’яса. Вона йшла по тулубах і головах. О, горе тим, хто опинився у Василини на шляху!
Вона підхопила Земфіру на руки і так, на витягнутих, винесла її з поля бою, ніби це був пластмасовий манекен. Біля авта Василина обережно опустила дорогоцінну ношу на землю.
Земфіра обтрусилася, подивилася на Василину, усміхнулася і, сідаючи в авто, сказала:
— Спасіба.
Василина відповіла:
— Будь ласка.
І теж усміхнулася.
Авто Земфіри рушило з місця і швидко зникло в темряві. Василина стояла як укопана, далі усміхаючись. Захоплено пролепетала Лєні:
— Я з нею поговорила. Вона мені подякувала.
— Ну бачиш, а ти боялася. Я ж казала, що на місці зорієнтуєшся.
Кілька років тому у Земфіри з’явився альбом, який так і називається «Спасибо». Василина думає, що його присвячено їй.
6
Як вона відмовилася бути паном
У Лєни ніколи нічого не було, але вона мала тверезий розум. Тверезий і ясний. Можливо, трохи цинічний, але цинізм — це форма захисту в умовах надзвичайного стану. На розум Лєна покладала свої останні надії.
Із часом, правда, вона помітила, на свій превеликий жаль, що й розум, тверезий і ясний, поволі здає позиції. Ну, по-перше, він не завжди був тверезим у прямому сенсі цього слова, але алкоголь ніколи не є причиною, завжди — наслідком. По-друге, з ясністю теж почалися проблеми. Я перестала розуміти те, що відбувається довкола, казала Лєна. І мене мучила ця потьмареність, я не хотіла, щоб так було, щоб я нічого не розуміла.
Втративши віру, Лєна подалася в інші сфери пошуків смислу, більш земні. Деколи, щоб пізнати духовну сутність того, що відбувається, потрібно спочатку пізнати реальний світ. Інтелектуали люблять ігнорувати реальність, і Лєна теж, хоч і не була інтелектуалом, мала таку схильність. Це велика помилка, так вирішила Лєна. Як не крути, крім реальності, нам, людям, більше нічого конкретного не дано. Треба якось спершу з нею дати собі раду.
В університеті вчився один хлопець, його всі називали Дарвін, бо він був живим доказом правдивості дарвінівської теорії. Що люди походять від мавпи. Цей Дарвін, щоправда, займався плаванням, а не перестрибуванням із дерева на дерево. Однак його називали Дарвін. Був він доволі симпатичний, мав пухкі червоні губи, здорове розвинене тіло, біле волосся, голубі очі — арієць, одним словом, жаль, що не дуже розумний.
Лєну дратувало в Дарвіні те, що він ніколи не сумнівався. Ні в чому. Як сказав, так зав’язав.
— Спорт — це головне в житті, — казав, наприклад, Дарвін, і переконати його в тому, що не спортом єдиним живе людина, було неможливо. Головне — і крапка.
І так щодо будь-чого іншого.
— Треба їсти буряк, — казав Дарвін.
І крапка. Буряк і в жодному разі капусту.
— Людина повинна працювати на благо суспільства, в якому вона живе.
І крапка.
