Вони повсідалися одна навпроти одної, Тузік сховався за хазяйчині ноги і час від часу погрозливо звідти попискував, даючи Лєні знати, що він не розслабився і будь-якої миті готовий до нападу.
— Ви мені вибачте ще раз, що я так, без дзвінка…
— Нічо-нічо, в мене телефону нема.
— Розкажіть, будь ласка, як все почалося, — Лєна намагалася увійти в роль журналіста, їй це навіть сподобалося.
— А що розказувати? Нема що розказувати. Біда в мене велика. Мій онучок зараз у лікарні лежить, кажуть, слух втратив.
— А як він слух втратив?
— Ну, — Женя довго підбирала кожне слово, боячись, очевидно, сказати щось зайве, — онучок у мене непутьовий. П’є багато. Я йому постійно кажу, щоб не пив, горілка ще нікому добра не принесла. Не слухає. Зараз така молодіж пішла, старших не хоче слухати. Думає, що краще знає. А так Гришка добрий хлопець. М’який.
— Кажуть, він із сокирою за вами бігав?
Женя стрепенулася:
— Та хто таке каже?! От вір потім журналістам. Поперекручують усе, лиш аби збрехнути. Не бігав він, ну так, тільки… швидко йшов. Він би нічого мені не зробив, хіба я свого Гришку не знаю? В голові йому помутилося тільки, від горілки, я казала, п’є багато. Він до тієї сокири давно приглядався, я бачила, що кортить йому, сховала сокиру від гріха подалі. Бо мені що? Я вже стара, скоро і так вмирати, а він собі своє молоде життя загубить.
Отака вона була завжди, казала потім Лєна, ця Женя, її було страшно слухати, бо, вислухавши, хотілося закласти у центр планети бомбу і натиснути на червону кнопочку.
— А того вечора він уже прийшов п’яний, є в нього один друг, недобрий друг, підливає моєму Гришці, хоча Гришка, може, й не хоче. Гришка м’яку натуру має, не вміє відмовити. Прийшов п’яний, витяг сокиру з-під ліжка і дивиться на неї. Очі блищать. Якийсь увесь не свій зробився. Нахмурився, брови звів докупи, чоло наморщив. Я мовчала як риба. Не хотіла його злити, щоб гріха не вийшло. А він мені: «Чого мовчиш?» — і полоснув сокирою по спині. Так, не дуже глибоко. Черкнув тільки. Але кров зацебеніла по ногах, я чула. Ну, я вибігла на подвір’я, щоб не мозолити йому очі, а він за мною. Я довго бігти не могла, впала в траву і лежу. Думала, може, отямиться або не побачить. А він схилився наді мною і засміявся так страшно, що так люди сміятися не можуть. Кажу вам, помутилося йому в голові, біс уселився. Це не мій Гришка був.
— Він бив вас раніше?
— Та ви що?! Ніколи!
Лєна не втрималася і розсміялась. Женя образилась.
— Я кажу вам, НІКОЛИ!
— Та я вірю, вірю, вибачте, будь ласка, просто в горлі дере, застудилася, напевно…
— Ну, і от, — вела далі Женя, — схилився наді мною і сказав щось таке, ніби приріже, як свиню. Я йому й відповідаю: «Ріж, я і так забагато пожила». Спокійна була, чесне слово. Гриша замахнувся сокирою, аж раптом нізвідки вона прилетіла…
— Божа Матір?!
— Ну яка Божа Матір, дівчино! Понаписували журналісти, а ви вірите! Хіба я Божої Матері не впізнала б?!
— А впізнали б?
— Ну звичайно. А це жінка якась, така… в хустці, хустка жовта в червоні квіти, старомодна, в мене таких уже нема. В мене хустки всі зелені, в дрібні квіти, не такі крупні. Звідки ця жінка взялась — не маю поняття. Я її й не роздивилася як слід. Вона підлетіла до мого Гриші й вихопила сокиру. Гриша впав від страху на коліна, а вона як закричить на нього! Боже Всемогутній! Такими поганими словами його обзивала, що я за все життя таких не чула! Хіба Діва Марія могла би так матюкатися? Ніколи! Ця і виродком Гришу називала, і виблядком, хоча який він виблядок, у нього і мама, і тато були, непутьові, але були. Гриша впав без свідомості, а вона допомогла мені встати, сказала, щоб я «швидку» викликала, бо кров тече.
— Як її звали?
— Я не запитувала. Я тільки сказала їй, що жінці не пасує так матюкатися. Вона погодилася зі мною, пробачення попросила. І полетіла.
— Так взяла і полетіла?
— Взяла і полетіла.
— І вас це не здивувало?
Женя задумалася.
— Здивувало трохи, але люди зараз усякі бувають. Одні плавати добре вміють, інші — он, літати навчилися. Всяке в цьому світі буває.
— І то правда, — сказала Лєна.
Женя підвелася зі стільця.
— Ви мені вибачте, я мушу картоплю начистити, зараз Ірочка з магазину прийде, я пообіцяла обід зготувати.
— Хто така Ірочка? — це Лєна вже так, заради спортивного інтересу запитала.
— Донька моєї племінниці, хороша дівчина. Поживе в мене, поки роботу знайде. Гриша в лікарні лежить, і лікарі сказали, що це надовго. В голові йому помутилося. Слух втратив, бідна дитина…
І Женя знову рівно на одну хвилину розплакалася. Коли Лєна виходила з подвір’я, вона ще додала:
— Ну, ви дивіться там, не пишіть про мого Гришу погане. Він добрий насправді. А ця баба в хустці — не знати, не знати, — і Женя захитала головою, — стидно жінці так матюкатися.
