І лісник наливав собі чергову порцію віскі у коньячний келих. Він був невеликого зросту, дрібний, але хвацький, сповнений хворобливо невичерпної енергії.
Добрий гном, що втік зі сну божевільної людини, так пізніше казала про нього Лєна.
Лісника звали Марусечко, про нього, між іншим, нещодавно написали в поважній київській газеті. Стаття називається «Останній пастух зубрів».
— Але що фазани, — сказав того вечора Марусечко Лєні, — я зубрів бачив.
— Зубрів?
— Корови дикі…
— Я знаю, я по телевізору зубрів бачила.
— А я вживу, отак, як тебе зараз! Я їх пас!
Досі невідомо, чи брехав Марусечко, чи казав правду. Його ім’я знали на всіх центральних телеканалах і у всіх більш-менш тиражних всеукраїнських газетах. Протягом десяти років лісник бомбардував медіа і Міністерство лісового господарства листами, які починав завжди однаково: «Ґвалт! Рятуйте! Ліси вирубують, звірину вистрілюють!» На жоден свій лист Марусечко не отримав відповіді.
Лєні він сказав:
— Нічо, тиха вода камінь точить. У нас демократія в країні, я Конституцію читав, свої права й обов’язки знаю. Борюся тільки легальним шляхом! Пишу листи, куди можу! Всюди вже Марусечка знають, у всіх департаментах. Журналістам пишу, щоб приїхали, щоб людям правду показали.
— І що, приїхали?
— Поки що нє, але чекай ще, приїдуть. Я їм тоді такий трилер розкажу! Всьо розкажу! І як ліси рубають, і як каміння з річок на свої фортеці вигрібають, як із карабінів звірину стріляють! Лосів тут тьма ходила по низовині — не знайдеш ні одного. Ведмедів пару штук лишилося. Так вони малих ведмежат виловлюють і тримають у своїх ресторанах, як собак, на прив’язі. Бидлота, а не народ! Вовки позабивалися подалі в гори. Лисиці спаршивіли від страху. А вони до мене потім приходять із наглою мордою і кажуть: «Мовчи, діду!» Та чого це я маю мовчати?! Не діждуться! Зі мною вже й «говорили» по-пацанськи, — це так у них називається, — і гроші тикали, немалі гроші, ой, немалі! І били мене. І стріляли. Але з Марусечком не потягаєшся!
На цих словах Лєна вже хотіла залишити лісника наодинці із беззаконням у лісовому господарстві та пляшкою віскі, але Марусечко схопив її за руку і притягнув до себе. Шепнув тихо:
— Я тобі секрет відкрию. Найгірше — це ці стрілки в погонах.
— Мисливці?
— Які мисливці?! Про що ти говориш? У нас хіба мисливці є?! Це стрілки, душогуби, скотиняки! Покупували собі за тисячі доларів карабіни і приїжджають на ОТДИХ! Стріляють коли і що хочуть. Вони би й людей так само стріляли, але бояться поки. У них ні совісті нема, ні страху. Їм що Червона книга, що Зелена — всьо фіолетово! Понажираються, як свині, ледве на ногах стоять і стріляють. І нічого не бояться, бо самі в погонах, розумієш, про що я?
— Розумію.
— Без погонів воно ніхто! — палко виголошував свою промову лісник. — Одоробло куцоноге! Черево звисає, пика червона, щоки надуті, хоч бери і шилом проколюй! Але в погонах воно має владу і нічого не боїться. Ні закону не боїться, ні кари небесної. Бо, от скажи мені, як можна в зубра стріляти?! Воно ж корова, стоїть і дивиться на тебе довірливими очима!
Стаття «Останній пастух зубрів» з’явилася не через наполегливого лісника Марусечка, а через несподівану увагу громадськості до винищення в Україні тварин, занесених у Червону книгу. За пропозицією київських природозахисників увесь рік було проголошено роком зубра. Тоді, власне, оприлюднили аматорське відео з нелегальних полювань, і, треба сказати, Марусечко мав рацію: мисливці були п’яні вдрабадан, а зубри, коли в них стріляли з п’ятиметрової відстані, просто стояли і довірливо дивилися в дуло карабіна.
Урядові департаменти, коментуючи це відео, спочатку наполягали на тому, що його сфальшовано, пізніше — що зубрів стріляють із благородною метою порятунку сільського господарства (а не тому, що голова самця на чорному ринку коштує десятки тисяч умовних одиниць). І стріляють лише хворих тварин. Тих, які все одно не переживуть зиму.
На підтвердження теорії шкідництва знайшлися «фермери», які божилися, що стадо зубрів затоптало їхній урожай. «Звичайні селяни» зі сльозами на очах запевняли, що «буквально вчора» зубри розтрощили їм стодолу й паркани.
«Це ж небезпечні тварини! — запевняв на прес-конференції один із урядовців. — Вони не повинні ходити по селах! Їхнє місце в зоопарках і вольєрах!»
Журналісти у відповідь почали збирати історії про зубрів, і деякі з них справді нагадують трилери.
В одне село, приміром, забрів поранений зубр, якому чудом вдалося вижити після чергового полювання. У селі тоді якраз відбувалося щорічне свято урожаю. Поруч із пам’ятником невідомому солдату, у самому центрі, спорудили невеличку сцену, і сільський хор у складі чотирьох баб увесь день виводив на чотири голоси українські народні пісні. Поранений зубр у розпал дійства, на очах у сторопілих мешканців села, виліз на сцену і розпачливо зарикав. Хористки від страху зіскочили зі сцени, і одна при цьому мало не вбилася. Коли всенародна паніка вщухла, селяни почали міркувати, що із зубром робити. Один сказав: «Та це ж як корова! А що з хворою коровою роблять?!»
